Ви коли-небудь бували закохані у людину, яка померла близько ста років тому? Так, щоб серце калатало щоразу, коли просто бачиш його ім’я в книжці, так, щоб перехоплювало подих від захвату, від величезної, неймовірної просто поваги до того, що ця людина зробила, ким вона була?
Я закохана у Івана Франко, і якщо про що я і мрію дійсно, так це присвятити себе вивченню його творчості, його життя. Я хочу знати якомога більше, тому що кожна тепла фраза про нього, кожна відомість – ще одна цеглинка в будівлі мого серця, в моєму бажанні стати такою же, як він. Він занадто хороший, щоб зводити його в ранг кумира. Він – моє кохання, єдиний чоловік, якому я точно не зраджу. Я знаю, що він, певна річ, не може цього оцінити, але мені хочеться зробити щось для нього: написати про нього книгу, зняти фільм… щоб якомога більше людей поділили моє кохання, моє захоплення, вийшли із дурних радянських стереотипів щодо «революціонера». Або просто стати такою ж, дотягнутись до його надзвичайно високої планки, дострибнути якось. Вирости. А краще – і те, і інше… це найкращій з різновидів кохання, який не вимагає взаємності, не наносить душевних ран, але змушує тебе підноситись, ставати кращим, вищим – до свого ідеалу. І я коли-небудь обов’язково реалізую все, що хочу зробити для нього і про нього. І все ж таки, все ж таки я шкодую, що не жила в той час (бажано чоловіком), щоб бути його другом, пліч-о-пліч пройти крізь літературу і політику, щоб залишитись поряд, коли всі відвернуться через його ув’язнення і його погляди, що не визнавали «поклонів» перед народом, який Іван Якович любив несамовито… він ніколи нікому не кланявся. Він тверезо дивився на речі і не лаявся на світ, а просто змінював його… якби я могла прожити ще якесь життя, я би хотіла бути його другом.