Чесно кажучи, Вакарчук щоразу одним фактом своєї наявності десь неподалеку досить суттєво прочищає мозок. Відразу відчуваєш, з одного боку, яка все суєта суєт, з іншого – хочеться зробити щось дійсне варте. Щоб дорівнятись. Це не заздрість, ні… просто на таких людей хочеться рівнятись, дотягнутись. Я люблю його музику, але разом з тим я дуже поважаю його як людину і пишаюсь, що наша земля все ще виховує таких синів.
Читаю «Бійцівський клуб», і якраз після концерту розумію, чому Паланік ніколи не буде в повній мірі моїм автором. Я можу читати його, я можу віддавати належне його стилю, його думкам, його філософії… але його філософія ніколи не буде близькою мені. Хіба що в тому, що не можна уподібнюватись людям, які ходять на нудні роботи, щоб купувати речі, що їм непотрібні. Але всі книжки Паланіка пронизані філософію саморуйнації. А в мені – влаштована (чи батьками, чи моєю українкою, може, чи просто життям) програма самовдосконалення. Я не хочу фальшивого злата, але неправдою буде говорити, що я дійсно мрію про те, щоб страждати. Скоріше, не так. Людина має перебувати в постійному стані неспокою, адже спокій – це смерть. Це вже Фрая, а не Паланіка. Спокій – це смерть. Щастя – недосяжна мета. Але при цьому… хто заважає мати трошки гармонії в душі? Тільки гармонійна людина може бути сильною, не раз і не двічі мені повторювала це наша українка. Але я так рідко це розумію, насправді…