Мало, мало, мало! Мені незрівнянно мало того, чим я є, порівняно з тим, ким я хочу стати. Я читаю ці книжки і розумію всією своєю сутністю, що ніколи мені не дорівнятись до них - до Франка, до Лесі Українки - і це вбиває мене. Господи, за що така кара, за що ти дав мені стільки амбіцій, які я не можу зреалізувати, за що така гординя - і такі сумніви... неможливість - чи сумніви, я не знаю, час покаже, але це однаково болісно. І я знаю, що мушу працювати, що це може дати, виправити... але я так багато втратила. Я відчуваю, що занадто багато не встигла вже зробити за свої роки, багато, чого могла б, і я не знаю, як мені це наздогнати. Здається, цілого життя не вистачить, а я не вірю, що буду жити довго - та хай і так... хай би мені життя подовше, але я не знаю, скільки шкір мені треба з себе зіпнути, щоб дорівнятись, стати такою, як я хочу, як я бачу себе... інакше я стану одним з тих вічно невдоволених типів, які тільки і можуть, що страждати власною незреалізованістю і труїти через це життя оточенню. Я можу бути скільки завгодно успішною за соціальними мірками, я можу бути талановитою, я можу бути... але я не геній, я не така, як вони. Читаючи цю книгу, я відчуваю це кожним клаптиком своєї сутності - я не така, як вона. Я непорівняно менша... і я не знаю, що мені робити, щоб це виправити. Я не знаю, чи щось допоможе. Сумніваюсь в цьому.