[nameofrose]

Ну что, обещанный пост-отчет, по заявкам - двуязычный. В следующий пост постараюсь оформить фотографии.

українською

23.07
Умань
В Умані зупинились в тому самому готелі, що й минулого року. Він розташований прямо над Софіївкою і, власне, так і називається. Його специфіка полягає в тому, що це готель-музей. На першому поверсі розташовано зимовий сад, де містяться оригінали мармурових скульптур, копії яких стоять в самій Софіївці. Оскільки минулого року ми сходили на повноцінну екскурсію Софіївкою (і, повірте, воно того варте) цього раку ми обійшлись буржуйською прогулянкою, яка закінчилась близ ставка. Там мігрували туди-сюди качки, лебеді та інша живність, яку я намагалась погодувати. І не кажіть мені, що у птахів немає зубів! Не знаю, що у них там є, але замість трави, що я їм пропонувала, ці тварюки лебеді постійно намагались закусити моїми пальцями. Я була категорично проти, але бажання бути сфотографованою в процесі кормління лебедів пересилювала, і я мужньо намагалась не верещати в камеру, коли вони черговий раз цапали мої кінцівки. Мистецтво вимагає жертв!

Дорога
Їхали годин шість. А я з кожним кілометром, що наближав нас до цілі, думала – ну чого так швидко, чого така мала відстань? Дорога – це символ, архетип, але нема нічого ліпшого, ніж символ, що перетворюється на єдине справжнє буття – the road so far. Безмежний простір і нічого священного. Лише соняшники обабіч дороги, вітер, що куйовдить волосся, і музика в колонках. І це найпростіша, доступна початківцю формула щастя. Їхати, немає значення, куди і навіщо.
Безмежний простір і нічого священного.

Спн
Ввечері по ТВ наштовхнулась на спн, Born under the bad sign. Через батьків довелось переклацнути, але я зрозуміла, як же я сумую за цими чуваками. Вирішила переглянути, як повернусь.

26.07
Кам’янець-Подільський.
Були там 24 і 25. 24 ввечері потрапили під сильнючий дощ, промокли до нитки. Кайф. Що мінус – я захворіла, щоправда ще до дощу. Соплі і все таке… Власне, ми прибули вже ввечері і вийшли прогулятись, спіймати вид на фортецю, що дуже вигідно виглядала на фоні західного неба. Нас накрило якраз під час фотографування, а до дому було майже півгодини пішки… короче, дохлюпали. Або допливли, навіть не знаю, як правильно.
25 були в Хотинській фортеці. Вражаюче! Вона виглядає повністю цілою (реставрація, однако, в одному місці на землі камінням викладено Істфак ЧНУ 2010). Зробила багато фоток, а в голові все крутилось: Хотинська війна, 1620, бла-бла… все тести.

Львів
Сьогодні виїхали з Кам’янця і десь о 5 приїхали до Львова. Зняли квартиру на вулиці Франка (як я вже писала, в своєму місті я живу на однойменній вулиці, а в Кам’янці, між іншим, ми жили на Лесі Українки, от тільки другий корпус, де ми жили минулого року – теж на Франка. В Кам’янці взагалі забавне розташування вулиць: у них Франка, Лесі і Шевченко поряд, ледь не перетинаються). Живемо в старому, «автентичному» будинку з внутрішнім двориком і скрипучими дерев’яними сходами. Квартира дуже простора, тут і там ходить кутами луна.
Довго шукали шлях до центру: сіли на трамвай, він зробив коло почту довкола Соборної площі і поїхав в зворотному напрямку. Вийшли, знов сіли на трамвай, врешті-решт виявилось, що від нашої зупинки до Соборної буквально дві зупинки, а від Соборної до площі Ринок – п’ять хвилин ходи. Потім – ще довше – блукали довкола пл. Ринок в пошуках «Гасової Лямпи». Знайшли-таки, зайшли.

«Гасова Лямпа»
Ми там були минулого року теж, але вирішили повторити.
Для довідки: у Львові є ціла мережа тематичних кафе. Ми, на жаль, були тільки в двох і них (про другу буде нижче). Із тих, про які чули – кафе, присвячене Захеру Мозоху (офіціантки з пльоточками і все таке) і ще одне єврейське, де треба торгуватись. «Гасова Лямпа» присвячена винахіднику гасу, скульптура якого розташована під тим же будинком. Кафе антуражне: потрапивши всередину, ти опиняєшся біля дуже вузьких гвинтових сход, що ведуть на другий поверх. Розминутись на них неможливо, тому і знизу, і згори цих сход розташовано світлофор. Зазвичай він мигає жовтим. Якщо ти хочеш піднятись або спуститись, ти натискаєш на кнопку, і світлофор загоряється зеленим у тебе і червоним – на протилежному кінці. Кафе має три чи чотири поверхи плюс залу-лодже, з трьох боків засклену (минулого року вона взагалі була просто неба). Стіни прикрашені старовинними фотографіями, певна річ, хоч якось пов’язаними з лампами, гасом, добуванням нафти, зокрема в Дрогобицькому районі. В меню – те ж саме. До того ж в цих кафе є деякі специфічні напої. Загальними з них є хренівка і медовуха, але є багато специфічних, що названо теж з урахуванням тематики закладу.

В цьому кафе мене й накрило. Щастя, невимовне, мовчазне, майже до сліз. Я таки у Львові, нарешті… місто моєї мрії. Я стільки чекала на нього, марила ним увесь рік, і от, нарешті… це важко сказати.
Весь мир на ладони,
Ты счастлив и нем,
И только немного завидуешь тем,
Таким, у которых вершины еще впереди… (с)
Ми вийшли, і мене накрило сутінкове місто зі своїми вузькими вуличками, бруківкою, з сяючею площею Ринок і вежею над нею, з гамором натовпу і численних кафе, що виплескуються прямо на мостові. Хочеться доторкнутись до кожного камінця, розкинути руки і злетіти. Це місце неймовірної легкості, безголосного, безслізного щастя, усмішки на все обличчя…
Ніби довгождана зустріч з коханим, і мені хочеться цілувати його кам’яні вуста…

27.07
День пройшов би абсолютно безталанно… якби не вечір.
З самого ранку був дощ і холодрига, як і вчора. Я плекала мрію дістатись до музею Франка. Нам довелось зробили вилазку по крамницях одягу і купили щось тепле, адже коли ми збирались в Зп при плюс тридцять п’ять важко було уявити, що десь може бути холодно. Зробивши марш-бросок, повернулись додому. Дрімали на диванчику, дивились по 1+1 якусь чергову версію «Аліси» (я подивилась і дуже захотіла передивитись Бартонівську). Потім годині о третій спробували вибратись ще раз. Довго блукали вулицями, користуючись мозоком, вивісками і GPSом, але нас ніщо не врятувало. Був дощ, ми мріяли вже тільки о парасольках. Заблукали і знов повернулись додому, мокрі, як хлющ. Знов завалились в сплячку на дивані, я впала в повний колапс. Потім, близько сьомої, дощ припинився і годину-півтори батьки феном та утюгом сушили одяг. Близько 9 ми таки вибрались. В Криївку.

Криївка
Для довідки: Криївка – кафе, присвячене тематиці УПА, і там все… відповідне.
Знайшли її досить швидко (адреса «десь на площі Ринок» не підводить), постукали. Двері відкрились, висунулось двоє. Як і водиться, у формі і озброєні.
Пароль-відгук при вході: Слава Україні – Героям Слава. Ми трошки наплутали з паролем. Нас спитали, звідки ми. Кажемо – Зп.
Вони: щось ви не наші… Ми: ваші, ваші. Вони нам пригадали пам’ятник Сталіну, ми запевнили їх, що це не ми і не наші куми, а наші скоріше його фарбою поливали. Нас пустили, кожному налили чогось міцного – москалів звалить, кажуть. І ми спускались далі. Перша зала була з загальними столами, і перше, що мене вразило – це гул англомовних вигуків на самому вході. Друга – з окремими, але вже зайнятими, ми влаштувались в третій (була ще як мінімум одна). Минулого року ми були в горішньому залі, там теж антуражно, але не настільки. Зала і меню дуже стильні: по стінах розвішано численні фотографії, знамена, офіціантки в формі. Меню – це просто шик. Майже під всіма блюдами є коротенька історія, та й назви дуже цікаві. Наприклад, під стравою «Жорік, хенде хох» є розповідь про те, як взяли в полон радянського вояку Жоріка, той побачив, що не все так страшно, і напівмоскальською мовою попросив не видавати його савєцкім, а за це він такее приготує. «І Жорік приготував». Є ще яловичина грильована «альошка із гебе»: її готували так довго, що ми вже посміювались: вираховують і ловлять Альошку.
Мене споїли спочатку хренівкою, потім медовухою… споїли, короче.
Потім прийшли троїсті музики і зажгли, серйозно. Дама зі скрипкою, чувак з бубном і ще один з бояном, здається. Дама питала у кожного столику, хто звідки, всім аплодували, коли вона називала. Були з Франції, Британії, Чехії… не кажучи вже про міста України. Потім спочатку разом – всім залом! – співали «Рідна мати моя» (у мене після випускного ця пісня тільки з ним асоціюється), потім інші народні пісні. Закінчили «Многії літа» для дівчини, у якої був день народження. Це було офігенно…


28.07.
Зранку, на щастя, дощу не було, і ми таки попрямували до музею Франка. Виявилось, до речі, що вівторками він вихідний, так що вчора ми би туди і не потрапили…

Львівський музей Франка
Музей складається з двох корпусів, літературного і меморіального (реальний будинок Франка). Як бонус – через огорожу розташовано меморіальний же музей Грушевського: виявилось, вони були сусідами.
Ми почали з меморіальної частини Франка. Поки чекали на екскурсовода, я встигла зробити аж два фото, а ще – купити у «вахтьорши» цілу кипу матеріалів на тему, серед яких три повноцінні книги, одна з яких – Горака (NB: він директор музею і читає в ЛНУ лекції про Франка. Тепер моя рожева мрія – якось потрапити на його лекцію).
В будинку максимально збережено автентичні речі. З передпокою ми бачили робочий кабінет Франка, де на стільці висить та сама рибальська сіть:
«В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою». (с) М. Коцюбинський

Багато світлин, портретів, здебільшого роботи І. Труша. У їдальні – посуд, привезений посагом Ольгою, дружиною Франка. Бібліотека: в оригіналі у Франка було близько шести (за іншими даними – десяти) тисяч томів, там же зараз – близько двох тис. Видання багатьма мовами, Франко збирав їх змолоду і до кінця життя. В гімназії він міг написали десять творів на одну тему так, що вчитель і не впізнавав, і однокласники йому віддячували книжками. Спальна Івана та його старшого сина Андрія, два залізних ліжка. Вони дуже малі як на сучасний погляд. На ліжку – білим по білому вишита сорочка, що її Франкові подарувала Христя Алчевська.
В шафі – ще декілька вишиванок і позичений фрак, в якому Франко провадив пробну лекцію на здобуття кафедри в Львівському університеті. Він, між іншим, теж дуже маленький, вузький. Здається, Франко був на зріст добре якщо з мене (163 см). В спальні Ольги та доньки Анни – вишиті Ольгою рушники і одяг, швейна машинка. На другому поверсі – «вітальня» з дорогим роялем і спальня синів Петра та Тараса. Вона менш схожа на оригінал і має тільки одне ліжко.
Далі ми перейшли в музей Грушевського, а потім вже повернулись до літ. експозиції, але переповім в логічній, а не хронологічній послідовності.
В літературній експозиції теж надзвичайно багато картин і світлин. В одному з залів зібрали більш-менш сучасні видання Франка. Чесно кажучи, у мене очі були, напевно, жадібні, як у Рокфора з «Рятувальників» при вигляді сиру. В інших залах експонувались прижиттєві видання, декілька листв (почерк у нього був той ще!), макет його батьківського будинку в Нагуєвичах… і посмертна гіпсова маска. Вона дуже вразила мене, бо ніби лише вона втілює Франка, дає безперечне свідоцтво того, що він дійсно був людиною з плоті і крові.

Музей Грушевського
В музеї Грушевського була надзвичайно цікава, запалена екскурсоводша, такий собі голодний художник. Нас в обох музеях питали, звідки ми. Екскурсоводша спочатку «агітувала», переконувала нас, скачучи від Грушевського до Другої Світової (чому на Заході її не вважають Великою Вітчизняною) і УПА, потім побачила, що ми і так агітовані вкрай, і Остапа понесло… розповідала дійсно багато і цікаво. На щастя, історичне тло я знала завдяки тестам, і, хоча багато що вже призабулось, кивати з розумінням я могла. Ми купили путівник музеєм, нам ще багато чого надарували, короче, ми розійшлись, повністю задоволені один одним.

29.07
Як не хочеться їхати зі Львова…

Нагуєвичі
Сьогодні були в Нагуєвичах, рідному селі Франка. Приїхали до музею, двері відкриті – нікого нема. Гукали-гукали, я нишком пофотала. Перейшли дорогу, знайшли касу. Музейники були в шоці від нашого візиту, кажуть, зо два роки вже дуже рідко хто заїжджає. Показали батьківську садибу Франка, все відтворене, щоправда. Хата зі знаряддями праці, комори, кузня… потім ще раз зайшли в музей, пройшлись вже спокійно, я фотографувала все, що могла. Там теж багато світлин і картин, хоча, порівняно зі Львівським, звісно, всього менше: це філіал.
На виїзді з села починається так звана стежка поета, що веде лісом. Вона вимощена бруківкою, і на ній розташовано дерев’яні скульптури: батько і мати Франка, скульптура «Тричі мені являлася любов», а далі – його герої. Завершується стежка галявиною казок. Ми на ній багато фотографувались, але окрім Лиса Микити я, на жаль, нікого не знала.
NВ: на під’їздах до Нагуєвичів дуже красиві краєвиди.
Потім спробувати вийти зі стежки і вступили в справжню хмару сліпнів, які радо нас зустріли. Довелось буквально накивати п’ятами, повертались тим же шляхом.
Ввечері ще погуляли Львовом, на Вернісажі накупили вишиванок.

31.07
В Києві, завтра в Зп.
Олеський та Підгорецький замки
Вчора поїхали в Олеський замок. Порівняно з Кам’янцівським чи Хотинським це, правда, так, палац. Парк довкола, правда, хороший. В самому замку – філіал Львівської галереї мистецтв (?). Багато портретів приблизно століття сімнадцятого, скульптури… страшненькі, чесно кажучи. Одна зала взагалі жуткувата: скульптури янголів, підвішених по стінках, але у всіх нема то рук, то ніг, у одного – й обличчя. І взагалі така фігура, закутана в плащ – дуже реалістичний, між іншим – нагадує дементора якогось.
Потім поїхали в Підгорецький замок, але там вже було зачинено. Ми обійшли його довкола і поїхали до Львова… гуляли ще.

Вчора хотілось чи то писати вірші, чи то вити на підсвічену вежу ратуші на пл.. Ринок. Хотілось скинути взуття та своїми ногами відчути прохолоду бруківки. Та що там казати… це місто – ніби мій сон. Там я би хотіла жити. Але вірші не написались, і от після цілого дня в дорогі я в Києві. Він величезний, гамірний, знайомий незнайомець. Я люблю його віддано, я проживу тут найближчі як мінімум 5 років… він більш земний, тоді як Львів – захмарний. Дороги від Львова до Києва протягом всього шляху будуються-ремонтуються. Готуються до Євро.

Львів теж весь переритий. З нього дуже важко виїхати. Що сьогодні, що вчора, GPS водив нас манівцями. Сьогодні ми тричі проїжджали по колу, і мені раптом здалось, що це сам Львів водить нас за ніс, не хоче випускати своїх гостей. Він здався мені живою істотою, і я зовсім не були впевнена, що його вулиці не рухаються, щоб затримати нас, збити з панталику. Що ж, я не здивувалась би цьому і, май таку змогу, радо підкорилась би його ніжній владі.

по-русски

23.07
Умань
В Умани остановились в той же гостинице, что и в прошлом году. Она расположена прямо над Софиевкой и, собственно, так и называется. Ее специфика в том, что это гостиница-музей. На первом этаже расположен зимний сад, где находятся оригиналы мраморных скульптур, копии которых стоят в самой Софиевке. Поскольку в прошлом году мы сходили на полноценную экскурсию по Софиевке (и, поверьте, оно того стоило), в этом году мы обошлись буржуйской прогулкой, которая завершилась около пруда. Там мигрировали туда-сюда утки, лебеди и прочая живность, которую я пыталась покормить. И не говорите мне, что у птиц нет зубов! Не знаю, что там у них есть, но вместо травы, которую я им предлагала, эти твари лебеди постоянно пытались закусить моими пальцами. Я была категорически против, но желание сфотографироваться в процессе кормления лебедей пересиливала, и я мужественно пыталась не верещать в камеру, когда они в очередной раз цапали мои конечности. Искусство требует жертв!

Дорога
Ехали шесть часов. А я с каждым километров, что приближал нас к цели, думала – ну почему так быстро, почему такое маленькое расстояние? Дорога – это символ, архетип, но нет ничего лучше, чем символ, что превращается в единственное настоящее бытие - the road so far. Безграничный простор и ничего священного. Только подсолнухи по обочинам дороги, ветер, что путает волосы, и музыка в колонках. И это самая простая, доступная дилетанту формула счастья. Ехать, не имеет значения, куда и зачем.
Безграничный простор и ничего священного.

Спн
Вечером по ТВ натолкнулась на спн, Born under the bad sign. Из-за родителей пришлось переключить, но я поняла, как же я соскучилась по этим чувакам. Решила пересмотреть, как вернусь.

26.07
Каменец-Подольский
Были там 24 и 25. 24 вечером попали под сильнейший дождь, промокли до нитки. Кайф. Как минус – я заболела, правда, еще до дождя. Сопли и все такое… Собственно, мы прибыли уже вечером и вышли прогуляться, поймать вид на крепость, что очень выгодно выглядела на фоне закатного неба. Нас накрыло как раз во время фотографирования, а до дома было почти полчаса пешком… в общем, дохлюпали. Или доплыли, даже не знаю, как правильно.
25 были в Хотинской крепости. Впечатляет! Она выглядит полностью целой (реставрация, однако, в одном месте на земле камнем выложено Истфак ЧНУ 2010). Сделала много фоток, а в голове все крутилось: Хотинская война, 1620, бла-бла… это все тесты.

Львов
Сегодня выехали из Каменца и где-то часов в пять приехали во Львов. Сняли квартиру на улице Франка (как я уже писала, в своем городе я живу на одноименной улице, а в Каменце, между прочим, мы жили на Лесе Украинки, вот только второй корпус, где мы жили в прошлом году – тоже на Франка. В Каменце вообще забавное расположение улиц: Франко, Леси и Шевченко у них очень близко, чуть ли не пересекаются). Живем в старом, «автентичном» доме с внутренним двориком и скрипучей деревянной лестницей. Квартира очень просторная, гулкая. Долго искали путь к центру: сели на трамвай, он сделал круг почета вокруг Соборной площади и поехал обратно. Вышли, снова сели на трамвай, в конце концов оказалось, что от нашей остановки до Соборной буквально две остановки, а от Соборной до площади Рынок – пять минут пешком. Потом – еще дольше – блуждали вокруг пл. Рынок в поисках «Гасовой Лямпы». Нашли-таки, зашли.

«Гасовая Лямпа»
Мы там были в прошлом году тоже, но решили повторить.
Для справки: во Львове есть целая сеть тематических кафе. Мы, к сожалению, были только в двух (про второе ниже). Из тех, о которых мы слышали – кафе, посвященное Захеру Мозоху (официантки с плеточками и все такое) и еврейское, где надо торговаться. «Гасовая Лямпа» посвящена изобретателю газа, скульптура которого расположена под тем же домом. Кафе антуражное: попавши внутрь, ты оказываешься около очень узкой винтовой лестницы, что ведет на второй этаж. Разминуться на ней невозможно, поэтому и снизу, и сверху расположен светофор. Обычно он мигает желтым. Если ты хочешь подняться или спуститься, ты нажимаешь на кнопку и светофор загорается зеленым у тебя и красным – на противоположном конце. У кафе три или четыре этажа плюс зала-лоджия, с трех сторон застекленная (в прошлом году она была вообще под открытым небом). Стены украшены старинными фотографиями, конечно же, хоть как-то связанными с лампами, газом, добыванием нефти, в частности в Дрогобицком районе. В меню – то же самое. К тому же в этих кафе есть некоторые специфические напитки. Общие у них хреновка и медовуха, но есть много специфических, которые называются с учетом тематики заведения.

В этом кафе меня и накрыло. Счастье, безмолвное, молчаливое, почти до слез. Я таки во Львове, наконец… город моей мечты. Я столько ждала его, бредила им весь год, и вот, наконец… это сложно сказать.
Весь мир на ладони,
Ты счастлив и нем,
И только немного завидуешь тем,
Таким, у которых вершины еще впереди… (с)
Мы вышли, и меня накрыл сумеречный город со своими узкими улочками, брусчаткой, с сияющей площадью Рынок и башней над ней, с шумом толпы и многочисленными кафе, выплескивающимися прямо на мостовые. Хочется дотронуться до каждого камушка, раскрыть руки и взлететь. Это место невероятное легкости, безголосного, безслезного счастья, улыбки на все лицо…
Будто долгожданная встреча с любимым, и мне хочется целовать его каменные губы.

27.07
День прошел бы абсолютно бездарно… если бы не вечер.
С самого утра был дождь и холодрыга, как вчера. Я лелеяла мечту добраться до музея Франко. Нам пришлось сделать вылазку в магазины одежды и купить что-то теплое, ведь когда мы собирались в Зп при плюс тридцать пять трудно было представить, что где-то может быть холодно. Сделав марш-бросок, вернулись домой. Дремали на диванчике, смотрели по 1+1 какую-то очередную версию «Алисы в стране чудес» (я посмотрела и очень захотела пересмотреть Бартоновскую). Потом часа в три попробовали выбраться еще раз. Долго блуждали по улицам, пользуясь мозгом, вывесками и GPSом, но нас ничего не спасло. Был дождь, мы мечтали уже только о зонтиках. Заблудились и снова вернусь домой, мокрые, как мыши. Снова завалились спать на диване, я впала в полный коллапс. Потом, около семи, дождь прекратился и час-полтора родители феном и утюгом сушили одежду. Около 9 мы таки выбрались. В Крыйивку.

Крийивка
Для справки: Крийивка – кафе, посвященное тематике УПА, и там все… соответствующее.
Нашли ее достаточно быстро (адрес «где-то на площади Рынок» не подводит), постучали. Двери открылись, высунулось двое. Как водится, в форме и вооруженные.
Пароль-отзыв при входе: Слава Украине – Героям Слава. Мы немного напутали с паролем. Нас спросили, откуда мы. Говорим – Зп.
Они: что-то вы не наши… Мы – ваши, ваши. Они нам припомнили памятник Сталину, мы заверили их, что это не мы и на ниши кумовья, а наши скорее его краской поливали. Нас пустили, каждому налили чего-то крепкого – москалей свалит, говорят. И мы спускались дальше. Первый зал был с общими столами, и первое, что меня впечатлило – это гул англоязычных возгласов на самом входе. Второй – с отдельными, но уже занятыми, мы устроились в третьей (был еще как минимум один). В прошлом году мы были в верхнем зале, там тоже антуражно, но не настолько. Зал очень стильный: по стенах развешено многочисленные фотографии, знамена, официантки в форме. Меню – это просто шик. Почти под всеми блюдами есть коротенькая история, да и названия очень интересные. Например, под блюдом «Жорик, хенде Хох» рассказывается про то, как взяли в плен советского воина Жорика, той увидел, что не все так страшно, и полумоскальським языком попросил не выдавать его савецким, а за это он такое приготовит… «И Жорик приготовил». Есть еще говядина гриль «Альошка из КГБ»: ее готовили так долго, что мы уже посмеивались: вычсляют и ловят Алешку.
Меня споили сначала хреновкой, потом медовухой… короче, споили.
Потом пришли троистые музиканты и зажгли, серьезно. Дама со скрипкой, чувак с бубном и еще один с баяном, кажется. Дама спрашивала у каждого столика, кто откуда, всем аплодировали, когда она называла. Были из Франции, Британии, Чехии… не говоря уже про города Украины. Потом сначала вместе – всем залом! – пели «Рідна мати моя» (у меня после выпускного эта песня только с ним и ассоциируется), потом другие народные песни. Закончили «Многии лита» для девушки, у которой был день рождения. Это было офигенно…

28.07
С утра, к счастью, дождя не было, и мы таки направились к музею Франко. Оказалось, кстати, что по вторникам он выходной, так что вчера мы бы туда и не попали.

Львовский музей Франко
Музей состоит из двух корпусов, литературного и мемориального (реальный дом Франко). Как бонус – через ограду располагается мемориальный же музей Грушевского: оказалось, они были соседями.
Мы начали с мемориальной части Франко. Пока ждали экскурсовода, я успела сделать аж две фотки, а еще – купить у «вахтерши» целую кучу материалов на тему, среди которых три полноценные книги, одна из них – Горака (NB: он директор музея и читает в ЛНУ лекции про Франко. Теперь моя розовая мечта – как-то попасть на его лекцию).
В доме максимально сохранены автентичные вещи. Из коридора мы видели рабочий кабинет Франко, где на стуле висит та самая рыбачья сеть:
«В своем бедном доме сидел он за столом босой и плел рыбацкие сети, как бедный апостол. Плел сети и писал поэму «Моисей». Не знаю, попалась ли рыба в его сети, но душу мою он пленил своей поэмой». (с) М. Коцюбинский.
Много фотографий, портретов, преимущественно работы И. Труша. В столовой – посуда, привезенная как приданое Ольгой, женой Франко. Библиотека в оригинале у Франко была около шести (по другим данным – десяти) тысяч томов, там же сейчас – около двух тыс. Издания на многих языках, Франко собирал их с молодости и до конца жизни. В гимназии он мог написать десять сочинений на одну тему так, что учитель не узнавал, и одноклассники его благодарили книгами. Спальня Ивана и его старшего сына Андрея, две железные кровати. Они очень маленькие как на современный взгляд. На кровати – белым по белому вышитая рубашка, которую Франко подарила Христя Алчевская.
В шкафу – еще несколько вышиванок и одолженный фрак, в котором Франко проводил пробную лекцию на получение кафедры в Львовском университете. Он, между прочим, тоже очень маленький, узкий. Кажется, Франко был ростом где-то с меня (163 см). В спальне Ольги и дочери Анны – вышитые Ольгой рушники и одежда, швейная машинка. На второй этаже – «гостиная» с дорогим роялем и спальня сыновей Петра и Тараса. Она меньше похожа на оригинал, там только одна кровать.
Дальше мы перешли в музей Грушевского, а потом уже вернусь до лит. экспозиции, но перескажу в логической, а не хронологической последовательности.
В литературной экспозиции тоже очень много картин и фотографий. В одном из залом собрали более-менее современные издания Франко. Честно говоря, глаза у меня были, наверное, жадные, как у Рокфора из «Спасателей» при виде сыра. В других залах экспонировались прижизненные издания, несколько писем (почерк у него был тот еще!), макет его отцовского дома в Нагуевичах… и посмертная гипсовая маска. Она очень впечатлила меня, как будто только она воплощает Франко, дает безусловное свидетельство того, что он действительно был человеком из плоти и крови.

Музей Грушевского
В музеи Грушевского была необыкновенно интересная, зажженная экскурсоводша, такой себе голодный художник. Нас в обоих музеях спрашивали, откуда мы. Экскурсовода сначала «агитировала», убеждала нас, скакала от Грушевского до Второй Мировой (почему на Западе не считают ее Великой Отечественной) и УПА, потом увидела, что мы и так агитированные дальше некуда, и Остапа понесло… рассказывала действительно много и интересно. К счастью, исторический фон я знала благодаря тестам, и, хотя многое уже призабылось, кивать с пониманием я могла. Мы купили путеводитель по музею, нам еще много чего надарили, короче, мы разошлись, полностью довольные друг другом.

29.07
Как не хочется уезжать из Львова…

Нагуевичи
Сегодня были в Нагуевичах, родном селе Франко. Приехали в музей, двери открыты – и никого нет. Звали-звали, я втихаря пофотала. Перешли через дорогу, нашли кассу. Музейщики были в шоке от нашего визита, говорят, года два уже редко кто заезжает. Показали отцовский дом (не знаю, как правильно перевести слово садиба) Франко, все воспроизведенное, правда. Дом с орудиями труда, кладовые, кузня… потом еще раз зашли в музей, прошлись уже спокойно, я фотографировала все, что могла. Там тоже много картин и фотографий, правда, по сравнению со Львовским, конечно, всего меньше: это филиал.
На выезде из села начинается так называемая тропа поэта, которая ведет по лесу. Она вымощена брусчаткой и на ней расположены деревянные скульптуры: отец и мать Франко, скульптура «Трижды мне являлась любовь», а дальше – его герои. Завершается тропа поляной сказок. Мы на ней много фотографировались, но кроме Лиса Микиты я никого, к сожалению, не знала.
NВ: на подъездах к Нагуевичам очень красивые виды.
Потом попробовали выйти с тропы и вступили в настоящее облако слепней, которые нас очень радостно встретили. Пришлось буквально спасаться бегством, возвращались тем же путем.
Вечером еще погуляли по Львову, на Вернисаже прикупили вышиванок.

31.07
В Киеве, завтра в Зп.

Олеский и Подгорецкий замки
Вчера поехали в Олеский замок. По сравнению с Каменцевским или Хотинским это, правда, так, дворец. Парк вокруг, правда, хороший. В самом замке – филиал Львовской галереи искусств (?). Много портретов приблизительно столетия семнадцатого, скульптуры… страшненькие, честно говоря. Один зал вообще жутковатый: скульптуры ангелов, подвешенные по стенам, но у всех нет то рук, то ног, у одного – и лица. И вообще такая фигура, закутанная в плащ – очень реалистичный, между прочим – напоминает дементора какого-то.
Потом поехали в Подгорецкий замок, но там уже было закрыто. Мы обошли его вокруг и поехали во Львов… гуляли еще.

Вчера хотелось не то писать стихи, не то выть на подсвеченную башню ратуши на пл. Рынок. Хотелось сбросить обувь и своими ногами ощутить прохладу брусчатки. Да что там говорить… этот город – будто мой сон. Там бы я хотела жить. Но стихи не написались, и вот после целого дня дороги я в Киеве. Он огромный, шумный, знакомый незнакомец. Я люблю его преданно, я проживу там ближайших как минимум пять лет… он более приземленный, тогда как Львов – заоблачный.
Дороги от Львова до Киева на всем пути строятся-ремонтируются. Готовятся к Евро.

Львов тоже весь перерытый. Из него очень трудно выехать. Что сегодня, что вчера, GPS водил нас непонятно какими путями. Сегодня мы трижды проезжали по кругу, и мне вдруг показалось, что это сам Львов водит нас за нос, не хочет отпускать своих гостей. Он показался мне живым существом, и я совсем не была уверена, что его улицы не двигаются, чтобы задержать нас, сбить с толку. Что ж, я не удивилась бы этому, и, будь у меня такая возможность, с удовольствием подчинилась бы его нежной власти.