Десятий/Роза

[nameofrose]

Це дрібничка про Десятого і Розу. Таймлайн десь між Думсдеєм і 3.00. Напевно, я маю передати привіти всім, кому тільки можна, і найголовніший з них – Тарковському і його «Солярісу». Власне, це виростало виключно на його основі, так що може вважатись чи то кросовером, чи то ретелінгом, я не знаю, як називати цю яхту – вона все одно потоне. Ну і по ходу слідування трошки менші привіти його ж «Сталкеру» та «Возвращению Угурбадо» Фрая. Останні два практично непомітні, але якщо я уже зайнялась зняттям з себе всякої відповідальності, то хай моя совість буде кришталевою. Їй достатньо того, що я це взагалі написала.

Він чекає на неї і не знає, чого боїться більше – що вона прийде чи ні. І те, і інше значитиме його поразку. Гострі пазурі часу неприємно шкребуть циферблат.

Її вії важкі і липкі від чорної туші.

Він дивиться вниз, на бурхливий океан, що менш за все нагадує воду. Напевно, він міг би дізнатись, що це таке. Влізти в серце ще однієї таємниці, розкусити, впізнати і піти далі. Але він не може йти далі і не хоче псувати таємницю своїм поглядом. Це не диво, це обман, але… іноді навіть йому треба бути обманутим.
Він дивиться на океан і питає себе, чого він боїться більше – того, що вона прийде чи того, що ні. Якщо вона прийде, значить, він занадто слабкий, щоб рухатись далі. Якщо ні – значить, він занадто слабкий, щоб згадати жінку, яку…

Нижній поверх залитий водою. Нічого незвичного. Він роззувається і спускається вниз, в воду, обережно переставляючи босі ступні. Підлога викладена маленькими білими камінцями, відполірованими і слизькими. Він іде обережно, і вода за ним розходиться колами, а обважніла коричнева тканина штанів темнішає і липне до ніг.

Вона приходить проти ранку четвертого дня. Він розплющує очі, дивується, чому заснув у кріслі, а потім бачить її. Вона сидить поряд, абсолютно матеріальна, жива, і у нього перехоплює подих від цієї нестерпної справжності.
- Ти можеш мене торкнутись, - усміхається Роза. Доктор не дозволяє собі думати. Він просто обнімає її, так міцно, як хотів, і тримає в своїх обіймах, і вона тепла, дихає, він чує биття її серця.
Значить, він пам’ятає її досить добре.

- Не бійся, - говорить вона. – Це не страшно, що я тут.
- Це значить, що я не можу продовжувати… йти далі.
- Ні. Це просто значить, що ти ще вмієш… - вони ніколи не говорять це слово, бо обом забобонно здається: ця таємниця занадто крихка, слова важчі за неї і просто розчавлять, розіб’ють гострим склом.

Він не впевнений, чи потрібно їй спати. Він не впевнений навіть, що вона все ще тут, коли спить він сам. Можливо, вона існує тільки тоді, коли він дивиться на неї. Що з нею може бути? Чи вона просто завмирає, як поставлене на паузу відео, чи вона розчиняється в повітрі? Він не знає, бо щоранку, коли він прокидається, вона лежить поряд із ним, пухнасте біляве волосся по подушці, тіні від вій на щоках. Йому здавалось, що він вже забув все це, але – ні, бо це ж теж – лише його пам'ять.
Він боявся, що вона буде лялькою, неживим зліпком. Він сподівався на це, бо тоді йому було б нестерпно боляче і легко піти.

Вона знає, що з нею сталось, і їй плювати на це.
- Невже ти дійсно в це віриш? – сміється вона, схиляючи голову до плеча, і він сміється разом з нею, бо не вірить. Коли вона каже так, дві армії і вся ця Пустка здаються якоюсь дурною дитячою казкою – ну не може ж бути такого з ними. З ними – не може.

- Там другий тиждень поспіль йдуть дощі, - якось говорить Роза, дивлячись в вікно.
- Де?
Вона не відповідає, і Доктор більше не перепитує. Він боїться почути відповідь.

- Ти не можеш тут залишатись, - Роза малює пальцем на столі, і за її рукою тягнеться золотистий слід. Вона малює сонце і Тардіс. – Ти і сам це знаєш.
- Мовчи, - жорстко відповідає він і тут же розкаюється в своїй різкості.
Він знає, але менш за все на світі хоче чути це від неї. Вони обидва знають, але продовжують мовчати, тому що слова занадто крихкі для цієї таємниці – вона розчавить їх.

- Тобі не можна тут залишатись, - повторює вона потім.
- Ти говориш це тільки тому, що я сам знаю, що мені треба йти, - відповідає він. Роза усміхається і хитає головою.
- Ти ж і сам знаєш, що це неправда. Я кажу це тому, що це сказала би тобі вона… я.

- Ти маєш летіти, - вона відрікається від нього втретє. Просто енергійно випихує його з кімнати і усміхається, і чомусь саме зараз Доктор сам собі не вірить, повторюючи – вона не справжня.
- Навіщо? – глухо питає. Він хоче знати, що вона відповість. Він має знати, і це смертельно важливо, чи відповість вона йому його власними словами, чи – її. Своїми.
Роза схиляє голову до плеча і дивиться на нього з докором.
- Відколи ти готов проміняти весь час і простір на чотири стіни і килим, хай навіть в моїй компанії? – питає вона. – Доктор, це зовсім не в твоєму стилі. Ти тут запліснявієш. Я ж тебе знаю.
Він не знає, чиї це слова. Він не впевнений, говорить це Роза Тайлер чи його власна підсвідомість.
Роза пахне сонцем.
Переступаючи поріг Тардіс, Доктор не дивиться назад. Він не хоче знати, чи стоїть вона, дивлячись йому вслід, чи пропала, розчинилась в повітрі, як примара, що позбавилась свого джерела енергії. Йому хочеться думати, що це були її власні слова. Йому хочеться думати, що, коли він полетить крізь час і простір, десь у всесвіті – у його всесвіті – залишиться ця дівчина-квітка, і океан заллють бурштинові краплі сонця.