Чорт. До чого ж я дурне дівчисько, це просто жахливо. Я зараз передивилась декілька відео з певними персонами, і... мені так хочеться їх побачити! Чому я ніколи не можу стати другом тим людям, які мене дійсно цікавлять? Це якийсь мій хрест... чому після школи я винесла чортову ніжність до певної групи людей, але практично жоден з них навіть не є моїм другом? Я до болю хочу побачитись з ними, я хочу поговорити з ними, але ми
не друзі, і за цей час навіть в чортовому контакті переписувались добре якщо два-три рази. Власне, навіть коли ми вчились разом, ситуація була не краща, але я принаймні бачила їх. Це давало якусь ілюзію. А тепер я не бачу і не можу поговорити. І я намагаюсь навіть не згадувати, але щоразу, як наштовхуюсь на якісь "їхні" пісні, чи просто рандомно випадають вконтакті - у мене щемить серце. Тому, що це моя "власть несбывшегося". Дружба, що не відбулась. Кохання, що не відбулось. Хоча я вже не закохана, але він досі єдиний хлопець, якого би я хотіла - і могла би уявили - рядом з собою. Але ж я прекрасно знаю, що "вони зустрілись через десять років і все зрозуміли" - це не для мене і не про мене, та й не можу я чекати десять років.
Це все вади мого характеру, я знаю. І з цим хлопцем, і з моїми не-друзями. Скільки їх у мене вже, таких? Скільки разів я була занадто невпевнена в собі, щоб просто почати розмову або написати? Скільки з них я впустила через свої дурні вади?.. Моя ностальгія - це не віра в те, що було краще. Я знаю, наскільки гівняно було. Моя ностальгія - це "власть несбывшегося". Це всі люди, яких я хотіла і які не стали моїми. Не тому, що вони не хотіли, а тому, що не склалось. Або - тому що я не змогла впіймати свій шанс.
І всі ці пісні, що нагадують про них. Мой друг художник и поэт. И -
Я тебя не скоро позабуду...П.С. ах, ну да. Ще б це не була її улюблена пісня...
Все, пішла піздостраждати в компанії античної філософії.