Його вірші чорно-сірі. Березень і краплі на склі. Я бачу цю картину в голові: монохромний малюнок, великими мазками - тільки зоране поле. Борозни без жодної зеленої плями. Ще рано, ще зовсім рано, ще не розпукуються бруньки на деревах, і вони гіллястими скелетами корчаться на фоні низького неба, вимитого снігом, що лиш нещодавно зійшов. Блискучі краплі вологи на землі, і на гілках, здається, мерехтить, але не роздивитись - далеко. Великий чорний птах поважно піднімає ноги, а небо, небо нібито пласке, як у невмілого першоклашки, що вперше взяв пензля до рук - ні хмар, ні сонця, нічого... нам завжди казали: не малюйте сонце в куточку. Йому тісно там, хіба ви не розумієте, говорили нам.
Його сонце - в самому кутку, так, що його навіть не видно, що лиш зрідка-зрідка проблискує воно крізь пластмасову важкість небосхилу. Його сонце - спогади. Він часто говорить про них. Він говорить - спогади, що є єдиною відрадою. Він говорить - жінка й син. Вдовиця в довгому чорному вбранні, босоніж по чорній землі, а сину всього п"ять років. Він світиться, він ще світиться, але його немає на цій картині - тому що він, поет, він, художник, він майже... забув його. Я бачу сіре пласке небо, розліноване гратами, і хоч в хрестики-ноліки грай, та з ким, хіба з Богом?.. Та він, ніби, кажуть, не прихильник азартних ігор. Він просто сидить там десь, на своєму пласкому небі, і спостерігає. У нього на руках всі козирі, але як не хочеться цього визнавати... Похилі сосни за вікном, розліновані на хрестики-ноліки сосни, і мерехтлива лампа тут, попідрукою - зараз згасне. І холст неба у вікні згасне вслід за нею.
Рано, рано, рана, рване, рано...