Люди стають людьми не тоді, коли починають ходити на двох ногах і користуватись знаряддями праці, якщо казати про загальноцивілізаційний процес, і не тоді, коли починають хоч якось усвідомлювати себе - якщо про індивідуальний.
Ключове слово тут - "хоч якось". Тому що іноді люди в житті і не йдуть далі цього "хоч якось" у три-чотири роки, - "хоч якось", достатнього для підтримання життя і ні для чого більше.
Людина і людяність з"являються тоді, коли з"являється рефлексія. Тоді - це дійсно Людина філософів, письменників, Людина, для якої не можна підібрати справжньої дефініції. В інакшому випадку - це все ще "мисляча тварина".
Коли я читала "Сто років самотності" Маркеса і "Марію" Уласа Самчука - мене просто затоплювало це відчуття тотальної безнадії і беззмістовності життя.
Рідко коли таке буває в літературних творах: зазвичай герой або робить щось видатне, а якщо ні (і він зазвичай не головний), то показують просто короткий шматок його життя.
В цих творах, таких не схожих один на одний, показуються відрізки всього життя. Життя, єдиною метою якого було - жити. І це страшно, насправді.