[nameofrose]

Невеличка замальовка. Просто чергова продукція моєї сентиментальності про "перемотку" Ельфа.

Вона була красива з довгим білявим волоссям – він майже і забув, яка ж вона була красива.
Він ще – вже? - не бачив її на власні очі. Він ніколи не чув її голосу.
Дивно, в тіні самого себе… ось стоїть вона, усміхнена, і вітер перебирає пасма волосся. От стоїть він – болісно-надламаний, з далекою увертюрою колискової у вухах.
І ось стоїть він – із кодою. З важкою, дурною тишею коди.
Чи було воно того варте?
Він не любить повторів. Він так не любить повторів, але всесвіту плювати на нього – йому плювати на все. Всесвіт хоче жити і перемелює його кістки і душу. Вкотре.
Він помирає, притиснувшись до холодної стіни, і прощається з нею.
Двоє їх помирають, прощаючись з нею – і тільки він сам, він теперішній, знає, що все було…
Марно?
Маленька дівчинка Емі так і не потрапить у казку – хоча, напевно, тепер вона і не буде потрібна.
Доросла дівчинка Роза давно знайшла свій хепі-енд.
А для нього все знов і знов закінчується тут.
Тут, біля стіни.
Тут, на пляжі. Тут, у вогні і воді Ракнос. Тут, у підвалі магазину.
Тут, куди він падає, все прискорюючись.
Він ловить губами сніжинки і думає, що холод, напевно, найкраще, що лише може бути.