Іноді мені здається, що ми – одні в цій країні. Тут моя Могилянка – останній осередок людей, які ще відчувають себе українцями, які готові щось робити. Там, по всій країні – розрізнені, розрізані, розсипані. А ми тут – ще разом. І у цьому є хоч якийсь сенс, і тому мені плювати, що бібліотеці Шеви сто п’ятдесят років, а нашій – двадцять, тому що Квіт і Брюховецький говорять, а вони – мовчать. Всі вони мовчать, і мені плювати, ким я стану – я буду і залишусь могилянкою, патріоткою, людиною, яка бажає щось робити – це найголовніше, чому нас тут вчать. Це місце – єдине, що ще дає віру в майбутнє цієї країни. Що б я робила без нього і цих людей – не знаю. Тут можна просто відпочити. Тут не треба пояснювати, чому Табачник поганий. Тут, коли ти сидиш з книжкою, і народ дізнається, що читаєш Ліну Костенко, вони не кивають ввічливо «ааа», у них миттєво загоряються очі і вони просять потім дати і їм почитати. В родині не без виродків, звісно, але тут практично всі знають, хто вони і навіщо вони тут.
Дехто вважає могилянців фріками, націоналістами. Хай. Нас хочуть позбавити не тільки автономії, але й статусу університету – тому що ми – страшенний біль в задах пана Табачника і його компанії. Що ж, хай. Але нас тут не вчать мовчати, і ми не будемо.