Чергова україномовна замальовка. На цей раз - Десятий на кінець The Journey's End. Донноцентричний ангст, відповідно.
Кінець подорожі Нічого не було. Тільки дощ і ще одна вирвана сторінка. Події, які ніколи не відбулись, врятовані і не врятовані планети, уди, яким більше нікому дякувати. Все це було. Всього цього не було. Це – факти, які неможливо заперечити. Це – всього лише факти, бо їх немає для неї. Вона не пам’ятає. І Доктор вже не знає, чи може вірити власній пам’яті: чи вона теж атрофувалась, чи, навпаки, нитками розповзається під вагою подвійних спогадів – його власних, і неіснуючих її, що знайшли свій відбиток у його голові.
Якщо щось пам’ятаєш, це можна повернути.
Але вона не пам’ятає.
Доктор знав, що так буде. Раніше чи пізніше – знав. Але тепер він одним махом втратив всіх, кого мав, кого любив – і його власна особистість шматками розпадається, відколюється разом з ними, як зметені в кут дитячі кубики – біляве, руде, чорне, синє. Обличчя всіх, кого він любив і знав.
Він здалека киває Уілфреду і заходить в Тардіс.
Йому здається, що справжній він залишається стояти під дощем.