З письменниками, як і просто зі знайомими, стосунки складаються по-різному – і візьміть до уваги, що я розглядаю стосунки саме з письменником, а не з його текстами, і уж тим більше не з текстами, де обставини особистості і життя письменника для читача невідомі.
Коли ти читаєш щось про митця, навіть якщо це добре написана стаття з підручнику, а уж тим більше – його власні листи чи статті, у тебе складається те чи інше враження про цього письменника, цю людину.
Деякими письменниками просто захоплюєшся, схиляєшся перед ними. Тут найчастіше відбувається комбінація особистості і тексту, і таких випадків найбільше. Це для мене Ліна Костенко, Булгаков, Василь Стус, Макс Фрай, Маяковський та ще деяка кількість народу. В принципі, це «нормальне» ставлення до людини, яка створила щось визначне.
Буває, що з письменником виникає якесь почуття спорідненості, причому дуже часто – саме як з особистістю, у відриві від текстів. Так у мене, наприклад, з Гоголем, Тичиною або Юрієм Яновським. Я мало читала їх, я не фанат пізнього Гоголя, і уж тим більше я не визнаю пізнього Тичину і не схильна виправдовувати його злам - але при цьому, читаючи біографії всіх трьох, я не просто тримаю в голові ті чи інші події, я надзвичайно точно уявляю, знаю, що ж саме відбувалось у них в голові в той чи інший момент.
А буває, в письменника закохуєшся. От так от, просто – як в людину. І тут теж зовсім не обов’язкові тексти, хоча, звісно, з ними краще. В цьому плані кохання мого життя – Іван Франко. Я не можу описати моє до нього відношення простим захопленням письменником. Він для мене в першу чергу Людина. Неймовірна, геніальна, людина, яка наважилась говорити те, що думає, людина, яка працювала ледь не цілодобово, яка створила РУРП і «Зів’яле листя», яка любила шалено - і жила з некоханою дружиною, рудий і низький, поет, політик, публіцист і перекладач - я люблю його.
Я закохана у Миколу Хвильового. Я дуже близько сприймаю його спосіб мислення, його захоплення, його відчайдушну ідеалістичність, врешті-решт – і зовсім не має значення, в яку ідеологію він вірив.
Я була закохана у Зінаїду Гіппіус, жахливого поета і просто неймовірну жінку, перед якою не можна не схилитись.
І от тепер я закохана у Сократа і Платона. Саме вдвох, бо фіг же їх розділиш. Ще починаючи з «Апології Сократа», де Сократ сказав, а Платон записав все це. Не знаю, чому, звідки і як. Але я закохана у цих двох. Не як безсумнівно геніальних філософів, чиї думки і досі мають визначний вплив, а як живих людей, історичні фігури, що колись бродили Давньою Грецією. Я закохана в низенького, лисого старого Сократа, для якого смерть була зціленням і який вирішив краще померти, ніж втратити обличчя, краще поглузувати з суддів, ніж в чомусь піддатись. В Платона, закоханого - розумійте без задніх сенсів – у свого вчителя, ідеаліста-революціонера, «Платон скоріше схожий на Леніна, ніж на якогось академіка», мислителя, учня й учителя.
Так що не смійтесь, коли я кажу, що я б хотіла щось про них написати. Тобто, смійтесь, звісно, бо це смішно, але я захворіла цими двома, хто б міг подумати. Вони для мене неймовірно живі.