Особливість української літератури порівняно з європейською (особливо державних народів, французькою там і англійською) в тому, що наша література ніколи не творилась чому, вона творилась для чого.
Французький поет пише вірші тому, що йому так хочеться. Тому, що його розпирають слова. Тому, що він хоче стати відомим. Тому, що література - це престижно і круто. Він може писати ці вірші там, так і тоді, як цього забажає його ліва п"ятка.
Літератори державних народів мали право творити. Наші літератори мали право служити.
Так, звісно, і у них були всі вищеперераховані причини, так чи інакше. Але українська література не творилась тому, що людина просто мала літературний хист (якщо його не було, звісно, теж щось могло писатись, але тепер воно не вважається класикою і просто не цікаво). Європейська література майже завжди була самоціллю. А наша - знаряддям. Засобом - пробудити народ, донести свою думку, консолідувати націю, врешті-решт, просто заявити: у нас література є!
Можна було б спробувати заперечити це твердження. Знайти якогось суто ліричного поета, що ніколи не писав нічого патріотично/громадянсько-спрямованного і заявити: а ось!
Але є один-єдиний аргумент, що це перекриває: українська література була або патріотичною, або не українською.
Коли французький поет пише французькою, це нікого не дивує і зовсім не обов"язково, щоб цей поет був патріотом. Французький поет міг плювати на країну, на народ і на його культуру. Він писав би вірші доти, доки його, улюбленого, хвалили б, і йому було б абсолютно все одно, дає це щось національній культурі чи ні.
У нас якщо літератор пише українською, він вже патріот. Це було раніше і залишається донині. Навіть якщо ти пишеш про квіточки і кохання, але робиш це українською - це все одно твій патріотичний жест, вияв твоєї громадської позиції і вклад в національну літературу, і про це неможливо не думати. Тому українська література або патріотична - як не за темою, так за формою - або вона вже не є українською. Зважаючи на умови, в яких перебувала наша мова, спроба "просто так" писати українською графоманам би обійшлась задорого. Ніхто не буде так напрягатись без мотивації.
Це одночасно і плюс, і мінус нашої літератури. Плюс в тому, що вона в якійсь мірі зберегла себе від ширпотребу. Мінус в тому, що, так чи інакше, ми завжди на крок позаду. В той час, коли європейські літератури експериментують, творять літературу заради неї самої (або як той же Рембо, тому що вважають себе геніальними і здатними зламати увесь лад), наші лише підхоплюють прапор і пристосовують його до своїх цілей. Саме тому у нас найкращою похвалою літератору було те, що його книги "європейського рівня", саме тому "Дайош психологічну Європу!", а не навпаки.