Все ж таки моя Ганна Михайлівна дуже сильно мене розбалувала. Планку встановила зависоку.
Зазвичай же що люди хочуть від викладачів? Щоб був хорошим спеціалістом і міг більш-менш доступно пояснити матеріал учням.
Але ж ні. Мені треба, щоб вчитель обов"язково був моральним авторитетом для мене, інакше - ніяк. Щоб був Вчителем, угу.
Я можу сидіти на лекціях хоч якого завгодно хорошого спеціаліста і читати фанфіки. Але в той самий момент, коли він покаже себе не тільки спеціалістом, але й людиною, яка гідна поваги і на яку я можу рівнятись - все, я пропала. Напевно, у нормальних людей десь так виглядає закоханість. Буду сидіти з розкритим клювіком і ловити кожне слово. Тоді у мене з"являється особистий сенс вчити цей предмет.
Я ладна зворотити пару-тройку гір просто заради того, щоб завоювати повагу того викладача, який сам заслужив на мою повагу. Я ладна пахати цілодобово, аби потім цю повагу не втратити і не розчарувати.
І як же болісно іноді шкребе розуміння того, що у тебе немає практично жодних шансів не те що повагу завоювати - просто звернути на себе увагу, як би ти не пнувся зі шкіри...