Іноді мені здається, що неможливо пережити київську весну і залишитись при своєму розумі. Хоча, я вже поняття не маю, який же розум "мій", адже "я бывают разные". Я вже не знаю, де я, де не я, у мене є всі шанси стати лише плямою в пейзажі цього міста, і, коли я стаю на балконі, мені хочеться чи то зупинити мить, чи то розплакатись - не знаю навіть, від щастя чи від горя. Мені пригадується вбивчо попередня весна, весна-ривок, весна-сподівання, а тепер... тепер вона тече крізь мене, і її більше, ніж мене самої. Я зовсім себе розгубила.