Іноді мені здається, що мені просто треба якомога менше бувати вдома - і все буде добре. Втікати світ за очі - куди завгодно. Там, на просторі, я можу почуватись вільною, спокійною, навіть щасливою. Але в цих чотирьох стінах чатують на мене всі мої рефлексії і невпевненості і, варто переступити порог кімнати, вони накидаються на мене, як прив"язані до місця свого поховання привиди. Врятуватись можна хіба що у воді і на балконі, а так - геть, геть, світ за очі!..
Сьогодні в Голосіївському бачила маленьку дамбу-місток над зарослим вщент ставком, з якої міг би/може/мусить впасти герой моєї ненаписаної розповіді.
А ще там була товста верба над водою, під якою сидів хлопець з книжкою. Хороше місце, шкода, я навряд чи знайду його...