[nameofrose]

Це, ем, навіть не оріджинал... це драббл "за мотивами" Біблії.
Я про всяк випадок перепрошую чудову інспіраторку цього за самий лише факт, що я в це полізла. Щодо іншого - regret nothing: воно занадто довго крутилось в голові.
Шум в’їдається у вуха, розтікається під шкірою, всотується в кожну клітину тіла. Спогад про тишу видається вигадкою, напівзабутим сном.
Довкола реве море,
Натягнути струна вітру бринить на високих тонах, і власне тіло видається йому лише трубою, крізь яку вітер дме, награючи свою мелодію. В голові – пустка така невимовна, якою лише може бути небо над водою, і це ледь не найближче до щастя, що він знав.
Човен хитається, його заливає хвилями, пускаючи вгору і знову жбурляючи вниз. Він сидить, втулившись в дерев’яний бік борту, і тихенько пестить його пальцями, ніби заспокоюючи. Він впевнений: старому дереву подобається шторм.
Інші метушаться. Вони носяться палубою, намагаючись щось зробити – навіщо? – і їхні зойки вирують фальшю в гармонійній симфонії шаленої води та повітря.
- Чого сидиш, допоможи! – у одного клацають зуби – чи то від холоду, чи то від переляку.
- З нами нічого не станеться, бовдур, - з презирством відповідає він, і його залишають, не слухаючи. Він сміється, і в цьому сміху немає істерики – адже це дійсно весело, небеса милостиві, як же це весело! От така їхня віра, от такі вони – дванадцять найкращих.
- Ми перекинемось!
- Треба розбудити його! – гукає хтось, й інші підхоплюють, повторюючи на різні голоси, а він сидить і хоче затулити вуха, щоб в голові залишився самий лише шум моря, щоб розтанули перелякані, нервові, істеричні голоси тих, хто вірує найміцніше.
- Не треба, все буде добре, не треба, - шепоче він одними губами, і дерево під його пальцями гудить, погоджуючись. Не треба, все буде добре, з нами не може нічого трапитись, просто не може, - але його голос ловить в свої тенета вітер, піднімаючи до нестерпно високих нот перелякані вигуки інших.
Вони бояться, вони будять Його.
Йому здається, що разом з морем зщухає щось у ньому самому, ніби залитий водою вогонь. Він сидить, втискаючись спиною в борт, але дерево тепер теж мовчить, і тиша нестерпна.
- Чого ви так боїтесь? Маловіри, - говорить Він – без докору, просто констатуючи факт, і на декілька секунд зустрічається поглядами з ним, нещасним у своїй обірваній симфонії.
Він не може сказати, що ж в Його очах, але йому здається на мить, що Він вирішив для себе щось важливе – і щось дуже страшне.
Але Він вже дивиться в інший бік і знову збирається до сну.
Човен ледь хитається, рухаючись за вітром, і тиша спокою мідно дзвенить у серці.