А сьогодні 155 років зі дня народження Івана Франка.
Якби я складала селінджерівський список живих і мертвих людей, з якими подумки радишся у складних ситуаціях, людей, якими не просто захоплюєшся, а яких любиш - Франко, безперечно, був би першим у цьому списку.
Не можу, на жаль, сказати, що я встигла прочитати з нього багато - я буду неодмінно це виправляти. Я люблю його інтимну лірику, але більш за це, Франко - один з небагатьох поетів, у яких я дуже люблю лірику громадянську. Я не можу позбутись враження, що він просто так говорить.
Коли новини з інтернетів і телевізорів, новини про це бидло у влади, про те, що вони творять з країною, черговий раз породжують у мені бажання забитись в кут і пустити безпорадну сльозу – я відкриваю пролог до «Мойсею», перечитую, зітхаю і розумію, що, коли в цій країні є такі мертві поети – може, для неї ще не все втрачено – і не мені дозволяти собі складати руки. Напевно, він для мене втілення не тільки людини, але і країни – і при тому, що, напевно, багато є поетів і прозаїків, талановитіших за нього, може, громадських діячів, що досягли більшого, для мене він завжди буде Людиною.