Довго і щасливо

[nameofrose]

 Таирни, це тобі - обіцяне..) Сподіваюсь, вийшло хоч приблизно…

Назва: Довго і щасливо
Автор: Имя розы
Герої: Емі, Рівер, Рорі, Доктор
Рейтинг: G
Розмір: велике міні
Жанр: таймі-ваймі стаф, драма
Попередження: АУ після 6.07. Авторське бачення персонажів. Авторські таргани. Авторське реаліті-таймі-ваймі. Авторське використання спойлерів. Список нещодавно прочитаної літератури – теж попередження. Обоснуй під великим питанням.
Дисклаймер: не моє

Емі прокинулась від крику – вже втретє за ніч. Голова дзвеніла, як порожня каструля – цікаво, бувають каструлю з хронічним недосипанням?.. З відвертою заздрістю вона глянула на Рорі, який продовжував солодко спати, і встала.
Люльку встановили в сусідній кімнаті. Рорі клеїв блакитні з білими хмаринками шпалери, коли Мелоді ще не повернулась.
Серце відразу сповнилось ніжністю, коли Емі взяла доньку на руки.
- Ну що ти, маленька?.. – прошепотіла вона. Здається, Мелоді хотіла їсти, і Емі звично почала підігрівати пляшечку.

Звісно, вона хотіла залишитись з Доктором. Думала, що так треба. Пропонувала навіть. Але Доктор лише усміхнувся, і вона старанно не помічала смертний сум у його очах.
Вона поцілувала його у лоб і пішла геть, туди, де вже чекали на неї Рорі з Мелоді, а Доктор покликав:
- Амеліє!
Вона озирнулась, відчувши роздратування у суміші з жалем і докорами сумління – ну чого ще?..
- Не дозволяй Мелоді стати Рівер, - несподівано жорстко сказав він. – Час треба переписати. Не допускай її до мене. Через мене вона загине. Хай у вас буде щаслива сім’я… обіцяєш?
- Обіцяю, - з полегшенням усміхнулась Емі. На душі в неї потеплішало: Доктор завжди дбав про неї; це ж її Добрий Чарівник, як вона могла подумати, що він наостанок зробить їй боляче? Ні, звісно, він не буде докоряти – та й за що? Ні за що, нізащо…
Опустивши плечі й по-старечому потираючи руки, він сховався у Тардіс, і Емі не могла не думати: боляче зробила вона.
Але ж він сам хотів…
Емі почувалась винною і сердилась через це – чи то на себе, чи то на Доктора. Але ж вона не мусить залишатись з ним до скону… і, врешті решт, він опиниться на тому бісовому озері лише через двісті років. Її давно вже не буде в живих, а у нього зміниться не один десяток компаньйонів (укол ревнощів, але так треба), і чергова чудова дівчина точно врятує його від смерті, а що це буде не вона…
Емі спить обличчям в подушку, щоб Рорі не чув схлипувань, і уявляє собі дівчину – прекрасну, розумну, трошки схожу на її Мелоді-Рівер, яка зараз поряд із Доктором.
Двісті років – це дуже довго, - переконує вона себе, і в річницю смерті Доктора (цю дату вона не може викинути з голови) плаче увесь день.
Двісті років – це дуже довго, але у неї немає Доктора. Її Доктор вже помер, зате у неї є коханий чоловік і мала донька, Мелоді, й Емі щаслива, певна річ, дуже-дуже щаслива.

П’ятого травня в їхні двері постукали, і Емі із здивуванням впустила Рівер. Вона прийшла, як всі нормальні люди, а не матеріалізувалась посеред кімнаті, і це вже було незвично. Вона виглядала значно старшою, ніж останнього разу, коли Емі бачила її на тій космічній станції, і у неї ніяк не вкладалось в голові, що ця доросла, розумна жінка – її донька, та сама, що лежить зараз у своїй люльці… і що взагалі Рівер могла тут забути, якщо все вже добре, все вже зроблено, у них попереду спільне майбутнє?..
Вони обмінялись люб’язностями, ніби так і треба, Емі посадила Рівер у вітальні й налила їй чаю, шкодуючи, що Рорі зараз відсутній – інакше він точно ляпнув би якусь дурницю і відразу розрядив обстановку…
- Часові лінії переписуються, - нарешті, сказала Рівер, коли запас люб’язностей, якими можна обмінюватись з власною вдвічі старшою за тебе донькою у Емі закінчився.
- Що? – перепитала вона.
- Часові лінії. Ті, що пов’язані з Доктором, - повторила Рівер. – З мого щоденнику зникають сторінки – те майбутнє, яке мало бути у Доктора разом зі мною... мені здається, я поки що не забуваю. Але я не можу бути впевнена, що так і буде.
«Не дозволяй Мелоді стати Рівер».
- Може, справа у тобі, а не у Докторі? – невпевнено перепитала Емі.
Рівер фиркнула, ніби Емі сказала щось смішне, і покачала головою, але вже за мить погляд її став жорстким і зосередженим.
- Невже ти не розумієш, що Доктор помирає не в часі, а у вічності? – спитала вона.
- Що?
- Він мандрівник у часі. Невже ти думала, що його можна вбити у одній точці так, щоб це не вплинуло на все інше?.. Ти не розумієш, що тепер, у твоєму світі, коли Доктор вже помер, і десь там, коли Доктор ще живий – він помирає у кожній секунді міліардів років існування Всесвіту?
- Так не буває, - відгукнулась Емі і відставила чашку, занадто сильно грюкнувши нею по столу.
- Так є. Як думаєш… як це – помирати у вічності? Бути ще живим, але для вічності – мерцем?
- Слухай, що, по-твоєму, я можу зробити? – буркнула Емі. Їй не подобалось, як Рівер розмовляла з нею – так, ніби вона, Емі, винна. – Чого ти хочеш? Я лише людина, він – Повелитель часу…
- Це не зупинило тебе тоді, коли ти витягнула його з небуття однією силою своєї пам’яті, своїм бажанням і вірою, - тепер Рівер дивилась на неї так, ніби Емі сказала не просто дурницю, а дурницю мерзенну, і під цим поглядом було страшенно незатишно.
- Я не можу рятувати його вічно, - Емі виправдовувалась, в сотий раз повторюючи одні і ті самі слова, і від цього злість, що давно вже ховалась в ній, ставала ще більшою.
- Точно, - радісно погодилась Рівер, нахилившись до неї через стіл, і прошепотіла: - І хочеш знати, чому?.. Через доньку.
Вона знов відсунулась назад, схрестивши руки на грудях так, ніби відкрила Емі найбільшу таємницю всесвіту.
- Добре, що нагадала, - вся ця клоунада остаточно роздратувала Понд. – Особливо якщо врахувати, що моя донька – це ти.
Деякий час Рівер мовчала, ніби роздумуючи, й Емі навіть здалось, що вона навела вагомий аргумент. Але потім Рівер позіхнула, закинувши ногу на ногу, і знов глянула на Емі – холодно, оцінююче, зовсім не так, як мала любляча донька, скоріше – як розчарований союзник.
- Я лише зліпок з твоєї свідомості – саме тому я змогла бути присутня на твоєму весіллі, хоча фактично у Всесвіті без Доктора мені немає місця. Мене зробила мадам Коваріан, вирішивши використати проти Доктора ту зброю, що нею ти повернула його з небуття – твою пам'ять, - знехочу пояснила вона.
- Я не розумію.
- Ти дійсно… як ти не розумієш, Емі, що все пов’язано з тобою? – Рівер підняла очі догори, але цього разу Емі і сама почувалась ученицею, що погано вивчила урок.
- Стривай. Як ти можеш бути зліпком пам’яті, чи що там, якщо ти моя донька?
- Лише в цьому сенсі, - зітхнула Рівер.
- Але ж ти сама сказала тоді…
Емі була затуркана вкрай цими незрозумілими одкровеннями, вона нічого не розуміла, більше за це, вона не була впевнена, що хоче розуміти, тому що розуміння це було загрозою всьому її життю, її новознайденому життю з чоловіком і дитиною, яке, відверто кажучи, було нуднуватим, але щасливим, щасливим…
- Я сказала тільки те, що ти хотіла почути. Емі, мені шкода… - Сонг помовчала, і кожна хвилина цього мовчання все жорсткіше скручувала вузол страху у грудях. Все це звучало маячнею, якоюсь незрозумілою фантастикою – як і багато речей, напевно, коли мандруєш з Доктором… з ним нереалістичність – це критерій реальності, і Емі не могла позбутись жахливого відчуття, що порівняно з цим її життя – не більше, ніж сон. – Твою доньку дійсно створювали як зброю, але не в тому сенсі, як ти думала. Емі, ти не була вагітна, коли тебе полонили. Ти взагалі не була вагітна. Ти перебувала в лабораторії у Сайлентів, потім – у Коваріан, і вони грались з твоєю пам’яттю і прораховували варіанти. Вони моделювали реальності. Взявши твою пам'ять, твою свідомість, вони створили мене, щоби вбити Доктора… але не існує єдиної мене. Однієї Рівер Сонг немає, і тому ти не можеш сказати, що я твоя донька.
- Я нічого вже не розумію! – у відчаї Емі підхопилась, але тут же впала назад на канапу, переборюючи бажання скрутитись у куточку і затулити вуха.
- Вони моделювали реальності, - терпляче повторила Рівер. – Їм треба було, щоб Доктор загинув на озері Сіленціо, і вони підбирали варіанти. Спочатку, взявши твою свідомість, вони створили мене як втілення тебе ідеальної. Тобі ніколи не спадало на думку, чому ти завжди так легко знаходила зі мною спільну мову, навіть коли не знала, хто я? В якійсь мірі я – відбиток твоєї особистості, але не справжньої, а омріяної… коли діти уявляють себе героями казок, наділеними якимось здібностями…
- Я не розумію, - повторила Емі і стиснула пальцями скроні. У неї вже розболілась голова, але голос Рівер настійливо пробивався до свідомості:
- Згадай своє дитинство… коли Доктор не повернувся за тобою. Ти думала, що це тому, що ти – маленька дівчинка, і не можеш бути цікавою, пам’ятаєш? Ким ти уявляла себе – пам’ятаєш?.. – Рівер зробила паузу, даючи Емі час пригадати, і, зітхнувши, продовжила: - Та Рівер Сонг не змогла вбити Доктора, тому що в ній було забагато від тебе, і ніяке промивання мозку… ти розумієш.
- А потім? – глухо спитала Емі. Те, що розповідала Рівер, все більше здавалось якоюсь дивною казкою, талановито вигаданою оповідкою, й Емі слухала її з тієї байдужою цікавістю, як дорослий слухає дитячі жахливчики: знаючи, що це неправда, але «що буде далі?».
- Потім… потім була Рівер-Доктор, - Сонг усміхнулась кутиками губ, ніби розуміла, як все сприймає Емі, і підігравала їй: бачиш, я усміхаюсь, це лише жарт. – Рівер, що була б наступною регенерацією Доктора. Або поза-наступною. Або… це був вдалий хід, насправді. Ніхто так не ненавидить Доктора, як він сам. І ніхто б не зміг вбити його настільки якісно, як він сам.
- Що ж пішло не так?
- Ти, - просто відповіла Рівер. – Ти стала на заваді. Дівчинка, що чекала, що пам’ятала – невже ти могла б дозволити Доктору зруйнувати самого себе?..
Емі швидко витерла мокрі від мимовільних сліз щоки і похитала головою.
- Ти врятувала Доктора, - кивнула Рівер. – І тоді було розроблено новий план. Єдиний, при якому ти не змогла б врятувати Доктора знов, єдиний, при якому ти покинула б його – той, де в тебе народилась донька…
- Але до чого тут я? – схопилась Емі. – Добре, я повернула його раз, але у мене немає ніяких надприродних здібностей, врешті решт, Доктор вічно тягає з собою когось… чому саме я?
Рівер глянула на неї з жалем.
- Тому, що ти віриш у нього – як ніхто. А після його смерті у тебе на очах ти почувалась такою нещасною і розгубленою, такою безпорадною, що Коваріан скористалась з цього для того, щоб викреслити з твоєї свідомості образ того, про кого ти могла б піклуватись, кого могла б захищати – дитини.
- Я все одно ні чорта не розумію, - роздратовано озвалась Емі. «Не розумію» вже в’язло на губах, але вона просто не дозволяла собі почати адекватно сприймати інформацію. Жаль до себе і почуття провини перед Доктором поступово перероджувались у злість. Їй дуже хотілось звинуватити когось, і Рівер зараз була ідеальною кандидатурою. – Ти говориш, що ти не моя донька, але одночасно – що тебе створили наново як мою доньку… господи, що за маячня? Хто ти така?
- Яка саме я? – з усміхом перепитала Рівер, здається, відверто насолоджуючись її розгубленістю. – Та, що розмовляє з тобою зараз? Чи та, що лежить в люльці? Чи та, що сказала тобі, що я – твоя донька?
- Всі! – різко вигукнула Емі.
- О, цікаве питання. Та, що лежить в твоїй люльці і та, що повідомила тобі чудову новину – ця Рівер дійсно твоя донька… наскільки, звісно, може бути донькою той, хто був створений зі спогадів і фантазій. Але, чому ні? Врешті решт, це саме твої спогади і свідомість, і те, що ти не народжувала дитину у плоті не значить, що не ти народила її в дусі… а я – не твоя донька. Я – взагалі ніхто, - Рівер холодно, повільно усміхнулась, розбиваючи о цю байдужість всі спроби Емі зробити її крайньою, виплеснувши емоції. – Я, скажімо так, луна. Надлишок твоєї енергії. Брак виробництва. Та Рівер, яка одночасно – всі три перераховані і – жодна з них. Варто відзначити те, що я прожила своє життя… і, якщо тобі також цікаво, то та Рівер, з якою була знайома ти – це теж я. Але ти вже набила руку у переписуванні часів і реальностей, і тепер моє місце має заступити Рівер-Мелоді, Рівер-твоя донька…
- І що тут поганого? – Емі непохитно схрестила руки на грудях, вчепившись за останній острівець реальності – свою доньку, живу, кохану Мелоді, що лежить зараз у своєму ліжечку.
- Нічого. За великим рахунком, нічого. Окрім того, що так Доктор загине… і, якщо це має якесь значення, через відсутність Доктора я загину теж.
- Він сказав, що Мелоді загине через нього.
- Доктор не прорахував всіх ліній реальності, що обриваються з його смертю на озері Сіленціо. Проте, це спойлери в першу чергу для мене самої, - по її губах пробігла швидка посмішка.
- Ти просто хочеш зберегти своє життя за рахунок моєї доньки, - ляпнула Емі і тут же зрозуміла, якою шизофренією тхнуло від цієї заяви.
- Я просто хочу, щоб ти бачила всю картину, - зітхнула Рівер. – Зараз є два… хоча, ні, три варіанти розвитку подій, і третій я розповідаю тобі якраз для того, щоб ти не думала, нібито я хочу зберегти себе за рахунок твоєї доньки, - Рівер підняла руку, не даючи Емі вставити і слова, і продовжила: - Варіант перший: Доктор помирає, у тебе, може, тридцять-сорок років зі своєю донькою, яка все одно стане Рівер Сонг, але без допомоги Доктора помре при першій ліпшій нагоді. Варіант другий: Доктор помирає, а ти живеш довго і щасливо, і шістдесятирічна Мелоді Понд плаче у твого ліжка, коли ти помираєш від старості. Варіант третій: Доктор живе, але у тебе не буде доньки Мелоді, і я буду тим, чим маю бути – луною, зліпком свідомості, досить-таки живим і активним, і все йде так, як ішло.
- І що я можу зробити? – тихо перепитала Емі.
Рівер зняла з руки маніпулятор часової вирви.
- Тримай. Це на той випадок, якщо дійсно захочеш щось зробити. Координати встановлені на 22 квітня 2011 року. Думаю, є сенс, щоб ти побувала там ще раз.
Рівер поклала маніпулятор і підвелась.
- Ти що, так і підеш? – злякано перепитала Емі.
- Я більше нічого не можу зробити. Я дала тобі вибір і засіб його реалізації – все інше залежить від тебе.
- Але я не можу! – майже схлипнула Емі. – Вона – моя донька… у мене є донька!
Рівер ще раз байдуже знизала плечима і вийшла – як всі звичайні люди, через двері.
Емі схопила маніпулятор, але через секунду з острахом відкинула його від себе і побігла в кімнату до маленької Мелоді, взявши її на руки і притиснувши до себе.
- Це все маячня, - зашепотіла вона, намагаючись заглушити звичною ніжністю і материнською любов’ю голос Рівер, що досі лунав у неї у вухах. – Хай вони говорять, це ж все брехня… Рівер постійно бреше, правда ж? Але ти не Рівер, ти моя маленька Мелоді, і ти житимеш довго і щасливо, і Доктор – теж. Певна річ, знайдеться хтось, хто його врятує… нічого не змінилось від того, що вона там наговорила, правда ж, нічого не змінилось? Доктора врятують, а ти моя маленька дівчинка, ти виростеш і будеш дуже-дуже хороброю, і я буду розповідати тобі історії про Доктора, і ти будеш дуже доброю, але ти ж моя дівчинка, ніхто тебе в мене не одніме, звісно, ніхто, - Емі вже захлиналась сльозами, не розуміючи, що говорить, а маленька Мелоді дивилась на неї спокійно і ясно, анітрохи не заражаючись материним настроєм, як це бувало зазвичай – і скоро Емі стало соромно за свою істерику. Вона поклала Мелоді назад, змусивши себе усміхнутись, і пішла умиватись – ви лише подивіться, вся фізія червона і розпухла, красуня, нічого не скажеш…
Емі вилила собі на голову добрячу порцію холодної води і усміхнулась своєму дзеркальному відображенню.
- Рівер бреше, - впевнено сказала вона.
Відображення, здається, погодилось, і, повернувшись до вітальні, Емі підняла маніпулятор і сховала у дальній кут шафи під старим одягом.

- Я щаслива. Безперечно, я щаслива, - погодилась Емі і подивилась на свої зморшкуваті руки.
Рівер мовчала – все така ж молода, як колись давно… напівзабуте вже обличчя, колись Емі здавалось, що вона не впізнає її, навіть зіштовхнувшись у натовпі, тому що її Мелоді виросла зовсім іншою – правда, теж стала доктором археології, але у Лондоні, не на далеких планетах близ невідомих зірок…
Хороше життя. Хороше довге життя.
Здається, у їхню останню зустріч Рівер була одягнена так само – хоча, напевне, це просто ігри свідомості, не може Емі насправді пам’ятати таких деталей, сорок років вже минуло, сорок довгих, щасливих років, сповнених…
- Це добре, - неуважно озвалась Рівер, а потім поклала поряд з Емі свій щоденник. – Забери собі.
Вони сиділи на ослінчику у давно занедбаному, потопленому у літніх сутінках саду біля старого будинку – Емі і Рорі переїхали туди після того, як померли її батьки, вже дуже давно, й іноді Емі здавалась, що в цьому є якась дивна іронія – вона, що бачила дива всесвіту, помре в тому ж будинку, де провела своє дитинство…
- Навіщо? – здивувалась вона.
- Він мені давно вже не потрібен, - сумно усміхнулась Рівер. – Подивись. В ньому майже не залишилось заповнених сторінок… я прийшла попрощатись, Емі. Я тепер лише привид. З нашою останньої зустрічі для тебе пройшло сорок років, для мене – заледве сорок хвилин… але мені пора.
- Навіщо? – безпорадно перепитала Емі. – Куди?
Рівер мовчала, і Емі змінила питання:
- Чому?
Рівер знов усміхнулась – якось далеко, нетутешньо, і Емі раптом стало холодно.
- Доктор помер… важко співвідносити часи, але, здається, тут, на Землі, тобі було сорок три.
Емі затулила долонями обличчя і похитала головою. Вона прожила довге життя, і не над цим їй було плакати.
- Він помер, коли мені було ледве за двадцять, Рівер, - стиха нагадала вона.
Сонг байдуже похитала головою і підвелась.
- Залиш собі. Мені не потрібен цей мотлох, - вона ще раз глянула на свій щоденник так, ніби він був її особистим ворогом, і усмішка її стала зовсім гіркою: - Але ж ти була щасливою. І Мелоді, твоя Мелоді, отримала всі дива Всесвіту – кафедру в університеті і декілька наукових публікацій…
- Не смій! – Емі підхопилась з ослінчика, не зважаючи на біль у спині. – Тільки не треба, Рівер. Це вже давно забуто.
- Для тебе. Але ж ти прожила життя. Ти була щасливою, - повторила вона.
- Я що, по-твоєму, мала пожертвувати заради Доктора власною донькою? – перепитала Емі.
- Так от як ти ставиш питання… - Рівер примружилась. – Ні. Напевно, ні. Певна річ, ти не могла пожертвувати заради життя друга радістю няньчитись із дитиною, яку ти навіть не народила. Ти так хотіла… ти так хотіла володіти. Своєю дитиною. Мною. Та вже неважливо, чорт забирай, вже неважливо!
Рівер розвернулась і пішла геть, і Емі мимоволі спробувала встигнути за нею – та куди там.
- Стривай!
Рівер не озирнулась, а у Емі боліли ноги і спина, і вона давно не бачилась з Мелоді – як же вона давно не бачила її – а Рорі сидів перед телевізором, і на якусь мить шалена, спопеляюча злість спалахнула у Понд. Здавалось, від неї можна запалити цей садочок, запалити цілий світ, переграти знов, але у неї не було нічого, і тим більше – сил, щоб щось змінити. Вперше за довгі роки Емі спробувала згадати Доктора, але не змогла уявити його обличчя таким, яким воно було, коли вони мандрували разом – лише заплющені очі і спокій мертвого тіла і вбивчо прекрасний захід сонця довгі десятиліття тому. Цей захід лився слізьми по щоках, тугою, що вона її не дозволяла собі, шаленою нудьгою щасливого життя, всіх тих казок, що вона розповідала в дитинстві Мелоді, сама вже не вірячи в їхню реальність – хіба можна разом з Ван Гогом боротись з доброю, але наляканою інопланетною тварюкою?.. Обминувши вітальню з Рорі і телевізором, Емі піднялась у комору, куди давним-давно, після переїзду, були звалені коробки і чемодани з мотлохом, і рилась там, шукаючи так, ніби від цього тут і зараз залежить її життя, ніби немає вже наступної секунди, ніби небо звалиться на землю, якщо вона не знайде саме зараз – навіщо, дурепо? Ти прожила своє життя, своє щасливе життя, Доктор помер – у часі і у вічності, Доктор помер назавжди, його немає, ніде у Всесвіті більше немає Доктора, а у тебе його ніколи і не було, бо ти забула його, покинула, ти жила щасливим життям – ні, Господи, тільки не це, благаю – може, хоч на секунду побачити його, хоч згадати, яким було його обличчя, коли він усміхався…
Емі відкинула в сторону маніпулятор часової вирви разом зі старим будильником. Серце завмерло, і вона повернулась назад, скрикнувши від різкого болю – та що ж вона може зробити, що ж вона може, вона ж вже стара, вона – колись – кинула – Доктора, який вже давно помер…
Не думаючи вже більше ні про що, Емі натиснула на кнопку.
Їй здавалось, вона продирається крізь наждачний папір – по шкірі, по душі, ще по чомусь – глибшому, боліснішому, по самому «я», і, здавалось, це не припиниться ніколи. Біль, біль, ніби шкіра здирається заживо, безкінечно, страшно, люто; спочатку вона навіть думала, що заслужила це, потім – що зламався маніпулятор, потім вона хотіла тільки того, щоб все припинилось…
Потім вона розплющила очі. Поряд щось пробурмотів Рорі, потираючи голову, і Емі підвелась, витрушуючи пісок із довгого рудого волосся.
- Ми опинились там, де треба? – перепитав Рорі, зводячись і озираючись по сторонах. – О!
Вони стояли за якоюсь дивною будкою, а за сотню метрів попереду, ближче до води, сиділа компанія: Доктор, Рівер і вони самі, на декілька місяців молодші від них теперішніх.
- Мене ніхто не попередив про протипоказання, - пробурчала Емі, стягуючи маніпулятор з руки. – Ти не уявляєш собі, які в мене були галюцинації, та ще й так довго, я думала, помру від старості, поки ми тут опинимось…
Неподалік прошурхотіла колесами машина Кантона.
- Здається, нам пора.