[nameofrose]

Виставляю, все одно завтра ганьбитись
Тренувальна вправа і безпорадна селінджеровщина. Завдання було - написати про губку для витирання дошки. Першою думкою, звісно, була якась псевдо-постмодерна фігня з губкою-оповідачем/дієвою особою, але майже миттєво я зрозуміла, що цим "оригінальним" шляхом підуть практично усі, тому якраз більшою оригінальністю буде написати щось більш "класичне"))
Опус про єдинство людини і губки, 1 ворд.

Ганна увійшла в кабінет, ледь не послизнувшись на зеленій губці для витирання дошки, що її хтось впустив із парти. Неуважно підняла її і знов поклала на край, витерши о штани поплямовані крейдою пальці, потім схопилась і почала витрушуватись. Кинула сумку на парту, покрутилась, розминаючись, ліктем знов збила губку і, піднявши із зітханням, поклала вже на центр столу, після чого сіла і, поклавши підборіддя на схрещені руки, втупила в губку невидючий погляд. Губка як губка. Зелена, з шаром крейди, що в’ївся вже у саму серцевину, зліва – маленька, випалена плямка – невже хтось тушив об неї цигарки? – і ніби вихоплений ножицями шматок. Ганна зітхнула і трошки посунула губку, бо їй здалось, що та лежить не у самому центрі столу.
Оксана запізнилась на п’ятнадцять хвилин, але Ганні було вже байдуже. Певна річ, вона анічогісінько не зробила, хоча групову презентацію треба закінчити вже на завтра. Певна річ, у неї знайшлось безліч причин, через які вона ну аж ніяк не могла виконати свою частину – і, вглядаючись в її обличчя, найбільше Ганна хотіла запустити в неї цією чортовою губкою. Ніби знаходячи певне задоволення у боротьбі зі спокусою, дівчина навіщось схопилась за неї і, звівшись, поклала перед дошкою. Потерла лоба і зітхнула.
- Я спробую швиденько показати, що ти маєш зробити. Заради всього святого… просто зроби, о’кей? – по пам’яті почала писати план. Оксана чесно перемальовувала собі в зошит, а Ганна знов стискала у вільній руці ні в чому не винну губку, намагаючись втамувати несвоєчасне роздратування – ну кому буде легше, якщо вона зараз гиркне на Оксану? Задушлива злість накочувала хвилями і відступала, голос звучав рівно, навіть лагідно – а пальці жмакали губку вже майже у судомі, і Ганна заледве чула, що вона сама несе.
Здається, вони навіть про щось посперечались, і Ганна погодилась стримано, побоюючись, що, варто їй вимовити ще одне слово, і злому, не в усьому чесному потоку слів, що вже рвуться на волю, не буде зупину. Маленька ця перемога, проте, не особливо потішила Оксану: вона лиш пересмикнула плечима, поставила крапку і вкинула зошит у рюкзак, явно маючи намір якомога швидше втекти у своїх справах.
- Та кинь ти цю нещасну губку, ти що, з нею зрослась? – неуважно усміхнулась вона, явно забувши вже і про власне запізнення і накладки у роботі, і про нелюб’язний тон співрозмовниці
- Угу, - так же лаконічно відповіла Ганна і навіть вичавила з себе усмішку.
Губці, напевно, було б вже боляче в її пальцях, але Ганні здавалось, що, варто їй відняти руки, і хвиля піде, хвиля буде безжальною, а нещасна ця, зелена, старенька губка в її руках – останній наріжний камінець її готовності витримувати чужі недоліки, господи, як же всі вони набридли, всі, всі, сил вже немає…
Коли Оксана попрощалась і пішла, Ганна застигла з приклеєною усмішкою, ще трішки, і роздере губи – і губку – на шматки. Майже до болі стиснула зуби і взялась витирати власні каракулі.
Розуміння прийшло на третьому рядочку згори: Ганна видихнула і раптом, на якусь довгу, застиглу мить було здивування: невже це я? Оця дивна істота (рудувате волосся, щільно стулені губи, в думках – роздратування, закінчення презентації, ще роздратування, серіал сьогодні ввечері, а той герой… а підручник треба взяти… дошка пошкрябана…) – невже це дійсно – вона? Зрослась… так, зрослась, певна річ, зрослась; цього просто не може буде, - заспокійливо усміхався хтось зсередини, і ніби наживо Ганна побачила Оксану, що сидить о третій ночі з кавовою гущею у чашці і не може вимучити з себе жодного рядка поезії; побачила губку, цю саму губку, що вона продовжувала стискати в руці, м’яку, корисну губку, і оця випалена пляма – це пожежа на балконі в її квартирі, коли їй було дев’ять, а оцей вирізаний шматок – перше, певна річ, нещасне кохання, і крейда – на боці, на пальцях, на джинсах, в самому нутрі, думками, почуттями, ще не намальованими, вже стертими, що ще не стали мармуром – у них, як не крути, теж спільні…
Миттєве це відчуття кристальної ясності і буття поза-собою закінчилось, як закінчилось і недовірливе здивування буття-собою. Власні руки не здавались уже Ганні дивовижею, не здавались вони і продовженням губки, і, пересмикнувши кутиками вуст, вона недбало домила дошку, морозно щулячись, коли губка проходила подряпиною. Закінчивши, озирнулась і, невідомо навіщо сунувши брудну губку до себе в сумку, пішла з аудиторії, щільно затуливши за собою двері.