[nameofrose]

Я все ж таки це написала, хоча після перегляду деяких додаткових матеріалів подолати експресивність, здається, мені не вдалось.

Щодо актуальних питань "революційності"

Поняття знецінюються. Революційність стає балаганом і профанацією, радикалізм – нетерпимістю.
Дія породжує рівну протидію. При владі зараз – мізерна мерзота, і протидія їй відповідна. Не вчинки, а «акції», дрібне хуліганство. І, що найстрашніше – суцільна демонстративність.
Це вчинки не для того, щоб щось змінити. Це вчинки не для того, щоб довести свою правоту.
Це демонстрація – себе. Себе, незгодних. Себе, нон-конформістів. Себе – найсміливіших, найрішучіших, найпатріотичніших.
Пригадую багату на Діячів українську історію, і здається мені чомусь, що Іван Франко, Шухевич і Бандера, Стус і Чорновол навряд чи діяли б такими методами.
Якщо революційність стала демонстративністю, то радикалізм нині перетворився на агресію. І Братство св. Луки – найбільш наочний приклад. Я мала до них деяку симпатію – до того, як зайшла на їхній сайт і прочитала все те, що там понаписано. Під мішурою пафосних слів приховується агресія – сліпа, вперта, свято впевнена у своїй правоті. Фанатизм в чомусь дійсно християнський – але не Христа, який помер сам, а середньовічних фанатиків, які вбивали незгодних і демонстративно знищували документи, що їм не подобаються. Їхні маніфестації і програма – це навіть не профанація, а блюзнірське перекручення всіх понять, що вони вживають: мистецтва, революції, патріотизму, релігійної віри, врешті-решт, бо навіть я, яку важко назвати віруючою християнкою, розумію, що жодна дійсно віруюча людина чи організація, що має в своїх назві та статуті «посилання» на релігію, не буде робити того і так, як це роблять вони.
Вся діяльність нинішніх «революціонерів» - це мушине зудіння, піар за рахунок красивих фраз про патріотизм і «порятунок країни». Так, іноді дуже захопливе спостерігати за тим, як мерзота при влади отримує ляпаса в тому чи іншому сенсі. Спочатку я отримала неабияке естетичне задоволення від «квіткової» історії. Але три секунди сумнівного «задоволення» не можуть не мати неприємних наслідків, і в першу чергу це – удар по авторитету Могилянки, на який діячам або плювати – або вони «просто не подумали».
Є люди, які дійсно вважають, що верх героїзму – це влаштувати якусь акцію і потім відсидіти декілька діб за «дрібне хуліганство». Але коли це революція була дрібним хуліганством?
Пан Головащенко слушно зауважив: «Деяким людям зручніше раз отримати по морді, ніж відповідати на систематичну критику». І наші «революціонери» дають їм таку змогу: із непривабливого політичного діяча роблять жертву студентського хамства.
Здається, це вже просто комплекс героя. Цим людям здається, що вони єдині роблять справу, а всі інші – так, сидять, штани протирають. Що у них є мужність давати ляпаси міністрам, поки дорослі дядьки в своїх кабінетах займаються паперовою мішурою під виглядом «систематичних критик».
Всі ці акції дійсно потребують мужності. Але вони не ведуть до результатів, а саме результат – мірило. Революції потрібен результат, а не процес. Нікому не важливо, як ти старався. Можна цілу добу тягати туди-сюди мішки з картоплею, втомитись, як собака, але коефіцієнт корисної дії буде нульовим.
Акції, мітинги – це чудово. І показувати, що є незгодні, треба. Але до того треба ще й розуму – щоб прораховувати наслідки своїх дій. І, що найважливіше – скеровувати їх на досягнення результату, а не задоволення миттєвої жаги слави і вчинку. До вчинків треба ще й голову мати.