Поняття не маю, чи можна (і чи є сенс) давати таке читати людині, яка далека від моїх тарганів. Так-так, я маю на увазі викладача. Ще менше я знаю, чи можна зробити вигляд, що тут наявна сюжетотворча деталь - але моє натхнення пішло в досить передбачуваному для ньому напрямку.
Короче, тепер я пишу фанфіки на основи літ.творчості
(фанфіки - це круто), і цього разу черговий по Євангеліях. Виправдати мене можна тим, що я страшенно люблю такі ігри з будь-якими канонами, а по цьому конкретно такого ще
майже не читала, хоча і знаю, що воно є.
Зустріч випускників Вони зустрілись у понеділок, коли поменшало людей. Жінка, чиї плечі було вкрито багряною, старомодною хустиною, сиділа в костелі ще з опівдня. Чоловік з’явився трохи пізніше. Підніс руку, щоб перехреститись, але передумав і, мимохідь глянувши на жінку, сів через прохід від неї, неусвідомленим жестом потираючи горло. Вона, простеживши за ним краєм ока, неуважно погортала Євангеліє і усміхнулась невідомо чому, рвучко звелась і, укривши хустиною книгу, підійшла до похмурого, зануреного у себе чоловіка, опустившись поруч із ним.
- Невже ти ще ображаєшся?.. – ніби набравшись рішучості, спитала вона, заглядаючи йому у вічі.
Чоловік усміхнувся несподівано лагідно і дещо іронічно.
- Ну за що мені-то на вас ображатись? – відгукнувся він. Жінка невпевнено відповіла на його усмішку й опустила очі. Вона явно хотіла, але не наважувалась ще щось сказати, і чоловік заговорив першим.
- Як там Іван? – бездоганно світським тоном поцікавився він. Жінка пожвавилась.
- Пише дитячі книжки, дуже непогані, між іншим. А Петро пішов на підвищення. Його призначають головою місцевого філіалу якось компанії… забула, як називається.
Чоловік знов усміхнувся і кивнув, ніби показуючи, що пробачає їй таку забудькуватість.
- А ти? – спитала вона обережно.
- А що я, - чоловік байдуже знизав плечима. – Поет. Це не лікується. Не в цьому житті, принаймні – хіба років через двісті…
- Але тут на цьому зовсім не заробиш… - жінка раптом винувато прикусила губу, і чоловік глянув на неї іронічно, недбалим жестом перервавши непотрібні вибачення.
- Чому ти не приходиш на свято? – спитала вона після довгої паузи.
- Навіщо псувати настрій? – хитнув головою чоловік.
- Ти не зіпсуєш, - пробурмотіла у відповідь, ховаючи погляд.
Чоловік раптом скуйовдив їй волосся.
- Ти завжди була найдобрішою з нас, - сказав. Та по-дитячому зморщила носика. – Але я не думаю, що мені зрадіють. Вони давно зрозуміли і визнали, що я зробив лише те, що мусив, чого від мене хотіли, - чоловік швидко глянув на хрест над вівтарем, - але у їхньої неприязні занадто довга історія, та й почуття провини не сприятиме невимушеності спілкування.
Жінка знов опустила очі долу і пошепки спитала:
- А як він?..
- Ми не бачимось, - обірвав чоловік. – У нього багато справ.
Жінка не стала уточнювати, чи це дійсно так. В очах чоловіка знов з’явився той далекий, відсутній вираз, і долоня лягла на горло, ніби тамуючи біль.
- А ви?.. – з удаваною байдужістю нарешті спитав він.
Жінка швидко похитала головою.
- Він дуже давно не приходив.
Чоловік мовчки кивнув і, зітхнувши, підвівся.
- Мені час, - тихо усміхнувся він. – Радий був побачити тебе, Маріє.
Жінка кивнула.
- Я теж тебе… - тихо відповіла вона і гукнула в спину: - Ми побачимось наступного року?
Чоловік кивнув, не озираючись, але у дверях на мить зупинився.
- Господи Ісусе Христе, помилуй мя, - з дивним усміхом одними губами прошепотів він і вийшов у залитий сонцем травень, мимоволі потираючи шию: дванадцятому апостолові вона завжди боліла навесні.
Повернувшись на своє місце і зимно загорнувшись у багряну хустину, Магдалина залишилась сидіти, невиразно дивлячись на хрест.