[nameofrose]

Чергова порція основ літ.творчості. Завдання було - написати про своє перше кохання. Я і написала..) *тут міг бути ваш троллфейс*

Нерозлучні

Ми зустрілись, коли я була ще зовсім малою. Не пригадаю, яким було моє перше враження: все моє свідоме життя ми з нею були разом; найближчі, найвірніші подруги та спільниці. Ми росли разом, і з кожним прожитим роком ставали лише ближчими – ніби інакше й бути не могло. Я вже не уявляла собі свого життя без неї.
Так любити вміють тільки діти!..
Вона здавалась мені найкращою, найрозумнішою з усіх. Я тягнулась до неї, я хотіла бути такою, як вона. Інші люди ввижались істотами чи не нижчого сорту. Вона була творча, талановита, на неї чекало блискуче майбутнє – у письменництві, а як же ще. Досі пам’ятаю, як років у вісім ми писали й ілюстрували рожевою гуашшю нашу першу казку – домашнє завдання на урок читання.
Не було тоді любові більшої за нашу…
Потім… Потім з нами стався підлітковий вік – завжди несподіваний, як вранішній дзвінок будильника. Так буває, коли людина вважає себе особливою – і живе в мікроскопічному світі з таких самих, найкращих, і інших – не своїх, не таких, як вона. Коли дивишся на цих, інших людей, в чиїх очах блакить дитинства тьмяніє, змінюючись липким болотом дрібнодумства, повторюєш собі зневажливо: марнота марнот. Впевняєш: я не така. Вона не така. Нас це не зачепить, певна річ, не зачепить – ми ж не такі, як усі, не такі!..
Такесенькі, як виявилось.
Я все ще дивилася тільки на неї – але вже розуміла, що щось не так. А вона – закохалась. І мені довелось терпіти це. Ні, ні, не так – спочатку я раділа, щиро раділа! Але значно раніше за неї я зрозуміла, що вони не пара, не буде їй щастя. Я мовчала, а потім говорила, переконувала, і вона плакала, визнаючи мою правоту – але нічого не могла поробити з собою. Любила. Любила, любила, любила – як може вже не дитина, але дурний романтичний підліток. Я заспокоювала її і терпіла. Я переконувала її, що все буде добре. Мене нудило від фальшивості власних вмовлянь. Потім я дратувалась. Бити посуд ладна була, кричала: Господи, та покинь ти його, не вийде нічого!..
Вона все ж таки послухалась мене, покинула – але з того часу між нами вже не було згоди.
Вона все ще залишалась найближчою мені істотою – але іноді мені здавалось, що прірва між нами дорівнює відстані від вічності до вічності.
Я хотіла вивчати філософію – вона бурчала щось про гроші.
Я хотіла свободи – вона все шукала собі нового господаря.
Я хотіла малювати – їй хотілось монотонно клацати «оновити» на сторінці в Інтернеті.
Я хотіла залишитись прозаїком-в-собі – їй марились поетичні драми і фарси розгульних душ.
Я кричала на неї вголос – вона позирала іронічно-байдуже і сколупувала лак з моїх нігтів.
Мені хотілось загорнути її в коц і врятувати від того світу довкола, що так владно вривався в її думки, трощив її особистість.
Мені хотілось схопити її за вічно нечесані патли і вдарити так, щоб із повних губ бризнула кров.
Зараз я дивлюся в її карі очі, що в них неможливо розгледіти зіниці, і помічаю кожну дрібницю: опущені кутики вуст, прищик на щоці, червоні, набряклі повіки, знову не вищипані брови – і не розумію, як в далекому дитинстві я могла любити її так світло і сліпо.
Напевно, вона була інша.
Напевно, я була інша.
Нам давно би час розлучитись. Я би пішла вчити дзен-буддизм, вона – пити вино під Єсеніна.
Вона, мій найближчий друг, перше кохання – моє найбільше розчарування, ворог, примара у сутінках дзеркала…
Киває. Погоджується. Ще б пак вона не погодилась – втекти!.. Та куди ж від себе самої подінешся…
Від дзеркала розходимось в протилежних напрямках.