Образливо, коли людина, якій ти і так дуже сильно допоміг і продовжуєш допомагати, в першу чергу у навчанні, висуває пропозицію «обговорювати тексти», бо «нам так краще зрозуміло», кружляючи при цьому довкола того, чи не проти я (як потенційний головний пояснювач) – через свої амбіції перед викладачем. Коли вона повела це «ми ж розуміємо, що ти хочеш заслужити повагу, але, якщо ти не проти…», я навіть відразу не зрозуміла, що вона має на увазі. Лінь, немає часу, не хочеться - так, це все може бути, але її версія?.. Невже я дійсно схожа на людину, яка може реалізовувати свої амбіції, відмовивши у допомозі другові, тим більше що на мене це прямо і не вплине? Окей, я розумію, якби це ще могло дійсно мені зашкодити, а так виходить, що я маю бути настільки не впевнена у собі, щоб не могла дозволити собі обговоренням тексту "підтягнути" до себе двох друзів, людей в аудиторії, боючись... маячня яка, господи. Тим більше, якщо я і так вже дуже багато зробила. Ну, так, вона потім почала виправдовуватись, що до того вчилась в такій атмосфері, що і в конспект глянути не дадуть, але неприємний осад залишився.
Дратує і засмучує, коли людина оцінює тебе, виходячи зі своїх можливостей. Коли говорить так, нібито варто мені захотіти, і раз – буде вже. Та чорта з два! Від мене нічого не залежить, тому що моє показне «не хочу» давно стало «не можу», але багатьом це зрозуміти важко. І бісишся через те, що не можеш пояснити, що від тебе нічого не залежить, що всі їхні спонукання до дії і погляди, типу, та ладно, чого там, тобі варто тільки… – не варто, тому що просто не можу. І те, що ці люди «можуть», а ти – ні, дратує теж.