Декілька днів тому, традиційно після другої, лягла в своє тепленьке ліжечко, і тут в моїй голові почалась справжня какофонія. Це було те ж саме, що прийти до школи посеред великої перерви: гамір, гул, з якого виокремлюються і знов зникають поодинокі голоси, зіпсована шумами мелодія з чийогось мобільного, і все це – одночасно, так, що не чуєш навіть і самого себе… цікаво, можна не чути самого себе – у власній голові? В одній лінії «ефіру» мені грали музику, ще три-чотири-… говорили, говорили, безперервно щось промовляли, роздумували, аналізували події, уявляли і висували ідеї, і все це – на різні теми, одночасно, болісно гучно, незв’язно, ніби дійсно – стоїш в самому центрі натовпу, що складається з тебе однієї, і вирватись з нього – ніяк.
Довелось уявляти, що кожна думка – це окрема маленька людина в моїй голові. Як в тесселекті, ага. Вони всі ходять в напівпорожньому хромованому приміщенні, хтось вмикає музику, інші перемовляються між собою, кожен – зі своїм характером, тому захищає певну точку зору і говорить на певну тему, їх багато, дрібних чоловічків, але вони ж культурні, врешті-решт, тому мають висловлюватись по черзі, ну хоч якось.
Допомогло.