Нам там на укр.мову задавали написати есе. Одна з можливих тем була про Київ/рідне місто. Оскільки всі інші мене не надихали, я взяла про Київ, але, оскільки настрою щось писати у мене не було, я, порившись дайром, познаходила свої старі пости на тему, відрегадувала, об"єднала і таким чином склепала есе. Вийшло нібито непогано, хоч і чітерство)
Київ. Чотки.Київ обвалився вулицями-привидами, з’їденою льодом бруківкою, туманними крилами архангела, в ньому не було людей, лише луни чужих снів і заспані голоси, що звечора залишились блукати прилеглими до Хрещатика вулицями. Таким був мій перший Київ, примерзлий, ранковий, заспаний, привид самого себе; таким я його побачила, таким я його полюбила, хоч і досі не знаю, скільки їх, моїх Києвів, насправді. Вони зовсім не схожі між собою, ще менше – на ту цятку на карті, на ті Майдан-Софію-Дніпро з чужих фотографій, я досі можу заблукати в самому центрі, почуваючись захопленою, закоханою вічною чужинкою тому, що він для мене – мозаїка, що ніколи не складеться, вітраж із відполірованих моїми поглядами камінців, що я їх перебираю, як чотки.
Камінець тьмяно-фіолетовий, шорсткий –
місто гудить у темряві, як далекий літак на злітній смузі, але неможливо виокремити джерело цього звуку, він звідусюди: справа, зліва, здається, навіть з неба. Місто вібрує, воно вбирає в себе ревіння тисяч машин, міріади вдихів і видихів щомиті, біг струму проводами, здається, навіть шепіт атомів, що стикаються один з одним. Безперервний монотонний гул зі всіх боків - ніби вже у моїй власній голові. З балкону в проміжку між будинками я бачу шматочок Дніпра, і дерева, і будинки, і підйомний кран на іншому березі. А плямиста сіро-біла ковдра хмар з неприбраними нитками блакиті повзе небом так швидко, ніби хтось тягне її з іншого боку і там, напевно, намотує на свою гігантську котушку.
Камінець прозорий –
пахне пташиним світанковим співом. У домі нема чого їсти і нема, на що спати - закінчились сни.
Камінець мідяно-бурштиновий –
у Володимирській церкві до стійки, де продають свічки, прикріплено декілька листків А4. Найпомітніший сповіщає: За успішне складання ЗНО, іспитів і за навчання – Св. Миколаю, Св. Кирилу і Мефодію. От так от, шпаргалки навіть тут.
Камінець глибоко-чорний, знайдений на одній з набережних Оболоні –
сидіти над самою водою, між босими ногами і сріблясто-чорною поверхнею заледве метр, і, варто глянути вниз, як вже не можна відвести погляду. Там – рожеві стеблини, що розчиняються у мряці глибини, приховані водою рослини, під тонкою смугою перетину повітря і води. Звідси, з відстані всього-метру вода здається ледь не твердою. Чорний матовий непрозорий камінь із застиглими в ньому листочками. Звідси, з відстані аж-метру мені неможливо-нереалізовано хочеться торкнутись її босою ногою і загрузнути, на мить втримавши рівновагу, ніби вода дійсно тверда. Напівколом від берегу до берегу – рожеве сяйво. Після нього – всередині – кільце ніжно-блакитного, замріяного. Прямо вниз – чорна пляма непорушності.
Камінець зелений з цяточками охри –
в Голосіївському живуть качки, собаки, любителі від рибалки і професіонали від розпиття пива без ознак родо-видової належності. Ще там водяться голуби, діти і дівчата з Аристотелем і поезією по кишенях. Рибалкам ніколи не стати новими апостолами: вони порушують викарбувану на зеленій дошці заповідь «ловити рибу заборонено». Дівчину можна не брати до уваги, вона залишилась в єдиному екземплярі і, записуючи це, стає поступово мовчазною частиною пейзажу.
Камінці випадають, розсипаються – не треба піднімати, назбираються нові.
Київ. Чотки.
Нам там на укр.мову задавали написати есе. Одна з можливих тем була про Київ/рідне місто. Оскільки всі інші мене не надихали, я взяла про Київ, але, оскільки настрою щось писати у мене не було, я, порившись дайром, познаходила свої старі пости на тему, відрегадувала, об"єднала і таким чином склепала есе. Вийшло нібито непогано, хоч і чітерство)
Київ. Чотки.
Київ. Чотки.