Кожне ім’я, дане нам, лише посаг, що його міняють на пиво, вперше подумавши про чуже ранкове обличчя, про щоденні обіди на двох, про веснянки на носі сусідки Маші/Марічки/Мері. Отак залишаються без імен, вишитих на білих рушниках, викарбуваних на боках скринь; отак все, що звикли вважати своїм, просто зникає в чужих руках, і дивишся, ковтаючи сльози, і геть не знаєш, як називати те, з дзеркала, з блідими щоками і дивним, наче зламаним, носом, що ніколи тобі не подобався. Йдеш читати словники, потім – поезію, потім – написи під картинами в галереях сучасних митців; дмеш на дзеркало в ванній – може, залишились пальці? – та ні, мила ж три тижні тому. Так втрачаєш імена: слова у віршах зберігають свій сенс, та це – як дивитись на дитяче взуття зі своїм тридцять восьмим: може й гарно, та занадто рожево. Намагаєшся впхатись, як сестри Попелюшки, в письменника, в філософа, в С. (остання миттю натирає до крові), поет тягне на сорок другий; що ж, в лютому босому не дуже зручно, але сніг лежить давно, він вже не боїться навіть собак, і точно не зазиратиме в душу, не звірятиме з паспортом (фото ще пасує), не буде ревізувати виписані в стовпчик слова з дефініціями, що ти марно намагаєшся оживити. Слова – то лише слова, дитино, візьми ручку, закресли, оцінку не буде знижено, боляче не буде, бачиш – вже минулось. Отак. Молодець.