Андріївский відкрили (принаймні пішоходам там можна пройти). Коли я побачила його на тверезу голову і при світлі дня, враження було... печальне. Він тепер зовсім інший, зовсім чужий. Плитка якась, половину будинків відреставрували, половина ж стоїть, завішана всіма цими полотнами з зображеннями їхніх майбутніх фасадів у повний розмір. На місці знесених будинків - довжелезне ж полотно з красивенькими фоточками. Пилюка всюду, досі купа цегли, спішно допрацьовують.
Хрещатик навпаки перекрили, будують фан-зону. По всій вулиці майбутні залізні огорожі, кіоски уродські, особливо з офіційною символікою...
На вулицях от уже тижні два все частіше чуються іноземні мови. Все б нічого, але у комплексі з вищеперерахованим я почуваюсь, як на окупованій території. Вони приїдуть навалою, відгуляють своє грьобане Євро, а моє місто залишиться згвалтованим, пограбованим, із зовсім іншим Андріївським, з новими табличками з назвами вулиць і вказівками, з гнусавими англомовними оголошеннями в метро - як же, як же мене це все бісить... всі ці детальки, нібито незначні, нібито зовсім дрібні, але мені здається, що вони зовсім вбили дух мого міста, яке я любила, міста старовинного, міста бруківки, на якій можна ноги переламати - тепер це сучасна столиця з ідіотським пластиком на кожному кроці і занадто яскравими будиночками на прилизаному, вигладженому Андріївському.
І я просто терпіти не можу футбол.