Щось останнім часом всі мої спроби стати хоч трохи добріше разом з філософсько-релігійними доктринами, які їх обгрунтовують, повільно, але впевнено йдуть коту під хвіст. Режим всезагального пофігізму призводить до того, що природні інтелектуальний расизм і нетерпимість до чужих помилок буйно розквітають, природний же гуманізм задрімав, а на самовиховання не вистачає душевних сил. Я починаю конфліктувати з викладачами, які мені не подобаються, я вже не можу стримуватись, коли хтось із одногрупників починає молоти маячню, а толерантністю мої зауваження не вирізнялись ніколи; я все ще усвідомлюю, що проблема в мені, бо кожен має право на свою дурість, але тепер уже не бачу, чому я маю напружуватись у спробах приборкати себе, а не вони - отримувати те, на що заслуговують. Я все ще пам'ятаю про "не суди", але, можливо, мене трохи виправдовує те, що я готова бути засудженою за цією ж міркою, вишикуватись в табель інтелектуальних рангів і відправлятись к бісовій матері інтелектуально самовдосконалюватись (бажано, не з літературою до семінарів).

далі я просто процитую Селінджера, ну да