В дитинстві я терпіти не могла українську. Мені зовсім не подобалась мова, я не знала, навіщо мені її вчити, більше того - я просто не бачила нічого привабливого в її звучанні. В другому класі, вперше попавши на олімпіаду, я почула, як говорила українською вчителька мови з якогось села - і тоді зі здивуванням зрозуміла, як же красиво, чорт забирай, звучить ця мова. Тому я невимовно люблю, як говорять у Львові - у них українська специфічна, багато в чому відступає від того самого "полтавського діалекту", яким говорять хіба що викладачі мови, але у них вона звучить органічно і прекрасно якраз завдяки цій специфічності.
В Пітері у мене сталось приблизно те ж саме з російською. Деякі мої знайомі зовсім не чують відмінності між тим, як говорять російською росіяни й українці, я ж приїжджих росіян чую просто на підльоті, мені ріже вухо, як вони говорять. Але тільки в Пітері я зрозуміла, наскільки красиво може звучати повсякденна російська мова, якщо вона звучить правильно. У пітерців (особливо чоловіків, хоча і жінок теж) навіть тембр інакший, ніж у російськомовних українців: їхні голоси звучать вище, дзвінкіше, в чомусь чистіше в той час як наші - більш глухо, м'яко, притлумлено.
Це як з американським і британським акцентами: і там, і там англійська, в американському варіанті вона зберігає свою функціональність, але просто слухати мені приємно лише британську. Здається, аудіальну естетичність мова зберігає виключно на своєму грунті. Шкода, що в Києві (та й в Запоріжжі, чого уж там) не вміють розмовляти ані тією, ані тією - після поїздок чи то у Львів, чи то у Пітер, розумію, як мені не вистачає простого людського аудіального кайфу на вулицях.