Читаю тут “Русскую идею” Бердяєва з його описом історії розвитку роійської думки/духу і пасажами типу “більш м’які народники замінились жорсткішими марксистами” або “в 70і відбувся перехід від матеріалізму до позитивізму”, або навіть про індивідуальні борсання тих чи інших людей від одного філософа до іншого і суперечки між гуртками – і думається, що зараз тому і нема якихось яскравих літературних або філософських угрупувань, та і взагалі культурно-філософський простір значно блякліший і нудніший, що пропав діалектизм (чи навіть діалогізм) – нема, з ким боротись – навіть з державою толком не поборешся, тому що із дракона вона перетворилась на слизьку огидну жабу, а в усьому іншому так взагалі лав, піс і постмодернізм. Раніше був діалог (хай навіть і суперечка), тепер – багатоголосся. Коли істина плюралістична, і по дефолту якщо і не всі праві, то принаймні можуть бути такими – звісно, сперечатись можна, але жодна суперечка, жоден новий голос не стануть, як говорить Бердяєв про російську інтелігенцію 19 століття, “релігією”, “тоталітарним” цілісним світоглядом – немає сенсу сперечатись, коли всі рівні, але без внутрішньої динаміки і борсання заледве може народитись щось, що справді виб’ється з іншої “рівності”.
Хоча, постмодернізм я все одно люблю і себе ідентифікую як людину швидше його складу, ніж будь-якого іншого.