Про щирість і війну

[Колокольчик фарфоровый]

Люди бояться бути людяними. Романтизм давно перетворився на рожеві окуляри, а сентиментальність – на рожеві ж соплі. Соромно виявляти почуття. Соромно плакати – ніби душевний стриптиз.
У нас вчора був захід, присвячений Великій Вітчизняній. Розповідали долі людей, читали листи, вірші, співали пісні. А у мене ком в горлі і сльози в очах. Кліпаю-кліпаю – не проходить. І неможливо заплакати, бо невимовно соромно. І неможливо не плакати, бо я занадто близько до серця сприймаю такі речі. Я ніяк не можу абстрагуватись, я все проектую на себе – тому просто не можу бути спокійною. А Ліза поряд дивиться на мене, як на ненормальну – ти чого?
- Я просто занадто… впечатлительная, - кажу і зображую усмішку.
А потім вийшла завуч і стала говорити про те, що бачила в очах деяких, і що сльози в такій ситуації – це катарсис. У мене знов сльози, безпомічно-злі. Навіщо ж тикати носом? Гірше публічного катарсису може бути хіба що публічний оргазм. І те, і інше однаково інтимне.
Самоіронія. Прикритись її бронею. Сміятись з власної слабкості, поки з неї не посміялись інші. Показати, що це не має значення. Все це сталі прийоми, і я знаю їх назубок, бо сама користувалась не раз. Люди тепер усміхаються крізь сльози не тому, що сповнений оптимізмом, а тому, що, якщо плачуть, мають сміятись над собою, запобігаючи удару. І це все… дуже прикро. Люди зовсім розучились бути щирими. І я не виключення.

перевод на русский

Люди боятся быть человечными. Романтизм давно превратился в розовые очки, а сентиментальность – в розовые же сопли. Стыдно проявлять чувства. Стыдно плакать – как будто душевный стриптиз.
У нас вчера было мероприятие, посвященное Великой Отечественной. Рассказывали про судьбы людей, читали стихи, письма, пели песни. А у меня ком в горле и слезы в глазах. Моргаю-моргаю – не проходит. И невозможно заплакать, потому что невыразимо стыдно. И невозможно не плакать, потому что я слишком близко к сердцу принимаю такие вещи. Я никак не могу абстрагироваться и все проектирую на себя – потому просто не могу быть спокойной. А Лиза рядом смотрит на меня, как на ненормальную – ты чего?
- Я просто слишком… впечатлительная, - говорю и изображаю улыбку.
А потом вышла завуч и стала говорить про то, что видела в глазах некоторых, и что слезы в такой ситуации – это катарсис. У меня снова слезы, беспомощно-злые. Зачем же тыкать носом? Хуже публичного катарсиса может быть только публичный оргазм. И то, и другое одинаково интимно.
Самоирония. Прикрыться ее броней. Смеяться с собственной слабости, пока с нее не посмеялись другие. Показать, что это не имеет значения. Все это – привычные приемы, и я знаю их назубок, потому что и сама применяла не раз. Люди теперь улыбаются сквозь слезы не потому, что исполнен оптимизмом, а потому, что, если плачут, должны смеяться над собой, предотвращая удар. И это все… очень печально. Люди совсем разучились быть искренними. И я не исключение.

@темы: пустое сердце