скигленняЯ просто ненавиджу це відчуття, що я знов і знов не дотягуюсь до самої себе. Напевно, це взагалі найгірше...
Як минулого року, коли я батрачила чорт зна скільки років і не добрала півбалу на олімпіаді.
І справа не в оцінці жодним чином, це знов-таки симптом, а не сама хвороба - а хвороба в мені.
Я знов і знов залишаюсь на других ролях, на вічно других місцях - і не по відношенню до якогось абстрактного або конкретного оточення, а по відношенню до самої себе. До того, що я від себе вимагаю і, найгірше, що я знаю - що можу.
Можна було б сказати, що у мене завищені вимоги до себе, і так було б легше. Але проблема в тому, що вимоги у мене не завищені. В кращому випадку - реальні, в гіршому - навіть занижені. І я не дотягуюсь. Я не витягую з себе самої і половини того, що могла б, і саме ця різниця між моєю планкою і тим, що я роблю дійсно - це всі мої депресії і меланхолії.
Я занадто розпустила себе...
Черговий раз хочеться послати все до біса і закрити цей дайр - і тепер не на тиждень. Але, схоже, це теж було б лікуванням симптомів, а не самої хвороби.
Ну що мені з собою робити?..
Це до сліз просто. Я не дотягуюсь до себе, і я не знаю, як змусити себе по-справжньому працювати, на повну потужність, а не на половину моїх здібностей...
Я себе відчуваю такою нікчемою. Я не надаю такого уж великого значення оцінкам як таким, але в даний конкретний момент моя заліковка - це моя історія хвороби. І кожне ледь натягнуте 60, і кожна "об"єктивно хороша" 85 - це все докази того, що я провалюю проект самої себе, день за день, крок за кроком.
На це навіть важко просто пожалітись. Мало хто розуміє. Коли ти кажеш, що незадоволений своїми результатами, на тебе дивляться з круглими очима: як так, ти ж така крута, ти тільки подивись! Ну да, крута, але, знов-таки - зважаючи з чим порівнювати. Вони бачать "об"єктивний" результат, який зовсім непоганий. А я бачу зсередини, я бачу "суб"єктивно", що те, що здається хорошим результатом, насправді - ледве половина мого можливого КПД.
Лайно все це.
Треба, напевно, піти погуляти, благо спека вщухла, але я спала менше трьох годин, і мені зараз не хочеться нічого. Точніше, мені хочеться з кимось поговорити - бажано з Катею - але це нереально, а за відсутності тих, з ким можна поговорити, мені хочеться піти і втопитись у Дніпрі. Напевно, треба буде спробувати якось обережно поговорити з Ганною Михайлівною на цю тему, може, вона підкаже... але я так не хочу її розчаровувати. Вона так пишається мною - та й батьки - і що я їй скажу?.. Я розчарую її...
Нічого не хочеться. Хочеться впасти в сплячку і прокинутись іншою людиною. А до вечора треба щось робити.
Навіть розплакатись нормально не виходить.
@темы:
я сижу у окна, я помыл посуду
-
-
13.05.2011 в 15:08Под большей частью хочется подписаться. Так страшно и обидно, когда возможности утекают сквозь пальцы.
Надеюсь, ты справишься. По крайней мере, ты занимаешься любимым делом. И ты - есть, ты в своих фиках, и лытдыбрах, и рассуждениях. Это много значит. Ты есть.
-
-
13.05.2011 в 15:16любимым, да, но я привыкла работать на результат, во всем... не умею я процесс ради процесса, даже если любимый( а с результатами лажа, охх.
-
-
13.05.2011 в 15:44Стандартно дают два совета: или "Расслабься", или " Вы не делаете. Вы ноете".
Я отпустила ситуацию (привет экзистенциалистам!) и просто живу. Каждый день.
Думаю, ты тож сумеешь уговорить своих тараканов ходить строем.
-
-
13.05.2011 в 15:46" Вы не делаете. Вы ноете".
это ко мне..) надо прекращать ныть и начинать делать, да. только вот проблемы в том, чтобы себя заставить это делать.