Смотри, произошло явление чая как феномена (с)
Прочитала нарешті Оксани Забужко "Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період". Книжка ще до початку читання була цікава, в першу чергу, особистістю Івана Франка, в любові і повазі до якого я не втомлююсь освідчуватись, і постатю Забужко, яку дуже хвалила моя вчителька української. Що ж, ні те, ні інше мене не розчарувало. Для мого запасу знань книжка місцями була важкуватою, часто мені банально не вистачало словникового запасу, але, не зважаючи на це, читалась вона напрочуд легко і захопливо. Цікаво і різнобічно висвітлюється проблема націотворення, усвідомлення певної спільноти людей себе як нації. Можливо, найцікавіше те, що процеси націотворення fin de siecle XIX століття, які, власне, і розглядає Забужко, актуальні і нині, більше того - просто такі ж самі, як і тепер. В кінці XIX століття поставала проблема дуалізма української душі, коли були "люди українські, а нація - польська/російська", і кожен мав робити для себе усвідомлений вибір - українець він чи ні, бо ж значно легше асимілювати, пристати до вже наявної, панівної культури Польщі або Росії, що означатиме національну зраду. І зараз теж українці мають робити вибір - бути чи не бути їм українцями, продовжувати важко, напруженно творити себе в, здається, безперспективних умовах нашої розбовтанної державності, чи піти легшим, спокусливішим шляхом пристання до чужої культури, вже сформованої, яка не потребує від кожної окремої людини напруження сил. Адже бути українцем - це бути в постійній напрузі, виборювати своє право бути ним, а люди все ж таки ліниві.
В черговий раз Забужко підняли в мені невсипущу хвилю гарячої поваги до Івана Франка, висвітливши декілька моментів його життя і творчості, на які я до того не звартала уваги. Франко, як я вже знала, не був прийнятий сучасними йому "патріотами", наражався на нищівну критику після своїх тверджень, що не любить Русь. Його ж позиція була така, що "любов не обов'язкова, а обов'язок - обов'язковий". Він не вважав себе героєм - останнім національним героєм Забужко називає Шевченка, і це дало мені змогу в більшій мірі, ніж раніше, зрозуміти його значення - і місію свою бачив в постійній роботі задля становлення національного духу. Класичний "каменярський" перифраз небезпідставний, адже Франко не вбачав себе - і не був - харизматичним пророком, а скоріше працівником (згадаймо хоча б "Сідоглавому"). Франка постійно мучив страх "неготовності нації до історичних подій", які він передчував. Страх цей також не був зрозумілий навіть Лесею Українкою, яка дискутувала з ним з цього приводу - для неї і її покоління відчуття зламу епох не було таким гострим. І ще - поклавши на себе роль будителя нації, Франко усвідомлено не допускав, не давав собі права на розпач, депресію, зневіру. Як пише Забужко, дещо "неадекватна" навіть одповідь у "Декаденті", категоричне Франкове неприйняття декадентського руху як такого - результат не обмеженості чи його естетичної "недалекоглядності", а усвідомлення того, що нація, яка тільки починає будуватись, не має права на настрої розпачу, поразницькі мотиви. Франко змушував себе бути оптимістом і передавати цей оптимізм власному народові - і це викликає ще більшу повагу, адже навіть поверхнєве знайомство з його біографією дає змогу сказати, що життя у нього було зовсім не цукрове.
І як же все ж таки хочеться хоч в чомусь дорівнятись до Франка. Знаю, самовпевнені, наполеонівські плани, але так же, як і він, я хочу покласти свою творчість і життя на створення гідної української нації.
Починаю читати "Notre Dame D'Ukraine" про Лесю Українку.
СІДОГЛАВОМУ
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, -
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, -
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,-
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, -
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
В черговий раз Забужко підняли в мені невсипущу хвилю гарячої поваги до Івана Франка, висвітливши декілька моментів його життя і творчості, на які я до того не звартала уваги. Франко, як я вже знала, не був прийнятий сучасними йому "патріотами", наражався на нищівну критику після своїх тверджень, що не любить Русь. Його ж позиція була така, що "любов не обов'язкова, а обов'язок - обов'язковий". Він не вважав себе героєм - останнім національним героєм Забужко називає Шевченка, і це дало мені змогу в більшій мірі, ніж раніше, зрозуміти його значення - і місію свою бачив в постійній роботі задля становлення національного духу. Класичний "каменярський" перифраз небезпідставний, адже Франко не вбачав себе - і не був - харизматичним пророком, а скоріше працівником (згадаймо хоча б "Сідоглавому"). Франка постійно мучив страх "неготовності нації до історичних подій", які він передчував. Страх цей також не був зрозумілий навіть Лесею Українкою, яка дискутувала з ним з цього приводу - для неї і її покоління відчуття зламу епох не було таким гострим. І ще - поклавши на себе роль будителя нації, Франко усвідомлено не допускав, не давав собі права на розпач, депресію, зневіру. Як пише Забужко, дещо "неадекватна" навіть одповідь у "Декаденті", категоричне Франкове неприйняття декадентського руху як такого - результат не обмеженості чи його естетичної "недалекоглядності", а усвідомлення того, що нація, яка тільки починає будуватись, не має права на настрої розпачу, поразницькі мотиви. Франко змушував себе бути оптимістом і передавати цей оптимізм власному народові - і це викликає ще більшу повагу, адже навіть поверхнєве знайомство з його біографією дає змогу сказати, що життя у нього було зовсім не цукрове.
І як же все ж таки хочеться хоч в чомусь дорівнятись до Франка. Знаю, самовпевнені, наполеонівські плани, але так же, як і він, я хочу покласти свою творчість і життя на створення гідної української нації.
Починаю читати "Notre Dame D'Ukraine" про Лесю Українку.
СІДОГЛАВОМУ
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, -
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, -
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,-
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, -
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.