Смотри, произошло явление чая как феномена (с)
Спеціально обшукала свій щоденник щодо того, що я писала про Винниченків "Гріх" навесні минулого року, коли ми його читали. Писала всіляке, хоч і не так багато, як треба би, але чомусь не знайшла такого собі твору-рецензії, який я писала тоді для себе. Він містить мої думки "на тему", багато з них є наслідками обговорення тоді на уроках. Перечитавши цю рецензую, я багато чому здивувалась (рік пройшов, як-ніяк), але відтворила хід своїх думок. Так що хай буде і тут.
читати Марія яскрава. Вона сильна, провокативна, театральна до мозку кісток. А таких завжди дратує одне-єдине: нудьга і нерозважливість інших. Для таких найбільший кайф – дратувати людей одним фактом свого існування. Не для того, щоб принизити або змішати з багнюкою – для того, щоб людина прокинулась. Вона всіма своїми діями намагається розбурхати душевне болото свого оточення. Бо інакше ж – сумно жити, панове. Її крапкові удари ніби ігловколювання: болісні, хоч і не завжди осягнені мозком, і лікують, змушують замислитись. Звісно, Марія – гарний психолог, бо ж знає, куди бити.
І вона – пожиттєва акторка. Нудьга найстрашніше, що може бути. Такі, як вона, самі шукають собі пригод, навіть страждань – лише б не зеленіла застояна вода душі. І таки, на жаль, ніколи не закінчують добре… з самого початку було зрозуміло, що нічого хорошого для Марії чекати не варто. Вона занадто неординарна, щоб довго жити.
Чи не цим, до речі, можна пояснити ну зовсім незрозумілий момент з тим, що Марія, замість того, щоб запискою передати місцезнаходження друкарні, сама приходить до Сталинського? Дещо безглузда думка, так, адже Марія не дурна і не мазохіста. Але, окрім авторського глюку, це єдина можлива версія. Так, в кінці Марія розпускає нюні, але не варто робити з неї жертви – вона сильна, а такі вміють цінувати навіть ворогів. Але, про найцікавіше згодом.
Чому Марія дружить з Ніною, нам не пояснюють. Моя версія – для Марії задоволенням було «витягати» людей з їхніх власних багнюк. З тим же азартом, як Сталинський ламав, Марія намагалась щось вибудувати. Може навіть не тому, що це дорога їй людина, припустімо. А просто «щоб було». Тому що це – змагання і перемога. Зробити людину трохи розважливішою, може. І в Ніні Марія могла або бачити потенціал для розвитку, або, навпаки, клінічний, безнадійний випадок, коли Марії цікаво було кинути цьому виклик, позмагатись з «білим і пухнастим» болотом Ніни.
Ніна ж просто найтиповіша жінка. Вона ж і Івана насправді навряд чи любила – лише трималась за нього. Так, її дратувало, коли Марія лаяла його, але ж хіба Ніна здатна на сильні почуття? Кохання потребує сил.
Марія ж, може, тоді й не кохала його ще. А може і кохала, і тоді їй просто хотілось говорити про нього – хоч щось. Звісно, зізнатись вона не могла, бо ж, мені здається, розбивати їхню сім’ю вона не збиралась – може, із жалю до Ніни, може, іще чомусь.
Хоча, звісно, нічого у Марії з Іваном вийти не могло. Кохання – штука дивна. Могло таке «мезальянсне» кохання статись з Марією. Свого чоловіка вона вочевидь не кохала, тому й зраджувала. Може, хотіла б спровокувати хоч не якесь почуття з його боку. А може, просто справді відчувала щось до того його друга, і плювати хотіла на чоловіка, який, за свідченнями, саме тому пішов на війну. І з Іваном могло б статись те ж саме. Марія бурхлива, потужна, а він слабший від неї. Разом з нею він почувався би ніяково. Або Іван взагалі став би ганчіркою, або, роздратувавшись, він зненавидів би Марію за її переваги.
Я не схильна звинувачувати Івана у слабкості взагалі. Він був революціонер, мужньо тримався на допитах, і, мені здається, мав рівну внутрішню силу, як спокійне море без хвиль. Рівний, великодухий, так. Він може бути незламним, захисником. Але Марії потрібен не захисник і навіть не підзахисний, а рівноцінна людина, такий самий гейзер.
Тому, як не крути, Марія і Сталинський могли б бути ідеальною парою, хоча, логічно при таких обставинах не можна вигадати будь-якого щасливого кінця для цієї пари. Вони однакові, але по різних кінцях барикад. Зіставити, знайти компроміс неможливо, як неможливо й одному з них перейти на інших біг. Занадто вони запеклі й азартні. Обидва.
Сталинський – та ще сволота. Насправді, коли читаєш, так і хочеться придушити цю падлюку. Він не викликає симпатії, але, безперечно, викликає інтерес, і саме тому в деякій мірі «вболіваєш» за його стосунки з Марією. Сталинський підлий, безчесний, абсолютно аморальний і щиро жорстокий, але при цьому він – дійсно геніальний психолог, власник гострого розуму. У сценах допиту він викликає якийсь жах, огиду, перемішані з щирим захватом, захопленням. Сталинський – дуже потужна особистість, рівнозначна Марії. Може, лише, з іншим «полюсом». Плюс і мінус, два магніти – протилежні, але однакові, відмінні лише маленькою вертикальною рисочкою. І притягуються. Вони ніби дві чаші одних терезів.
Складне питання – ставлення Сталинського до Марії. Хтось стверджує, що він лише задовольняв амбіції за її рахунок, і нічого чоловічого в цьому взагалі не було. Але мені здається, наявне все, три аспекти його ставлення, хоч, може, це й ознака перебільшеної моєї романтичності.
По-перше, це амбіції змагання. Люди подібного складу, як Сталинський, люблять змагатися, а для цього, безперечно, потрібен рівний супротивник. Інакше – просто нецікаво. Влади й перемог над слабкими, без сумніву, йому і так вистачає, це нудно, застаріле. У постаті Марії він зустрічає гідного супротивника. Сильна, незламна. Саме таку хочеться зламати, підкорити, приборкати. Це амбіції професійно-жандармські і азартні, «психологічно-бійцівські». Адже Марія насправді гідний супротивник. Якби не її почуття до Івана, Сталинський взагалі міг би не знайти її слабкого місця.
І, взагалі-то, сказане «прямим текстом» на цьому і завершується. Дехто може бути впевнений, що гамуванням амбіцій ставлення Сталинського і вичерпується. Все інше – здогадки, читання між рядками, але, оскільки абсолютна більшість і особисто я притримуємося іншої точки зору, висловлю саме її.
По-друге, Сталинський хоче Марію. Це пристрасть. Вже не людське і не професійне, а суто чоловіче. Марія – приваблива жінка, сильна, красива, і описаний Сталинським кримський сценарій може бути йому цікавий і сам собою, не лише як засіб зламу. Адже, взагалі-то, цього він вже добився, Марія і так в повній від нього залежності і ходить за струночкою.
Може, взагалі, Сталинський не збирався брати Марію до Криму, це були лише провокація? Адже ж вона б жила там за його рахунок. Навіщо Сталинському, людині більш ніж прагматичній, витрачати шалені гроші на Марію, адже він обіцяє їй життя на широку ногу. Самим лише змаганням воль це пояснюється з натяжкою; Марія і так у його владі, він переможець, доламати її можна і без грошових витрат. І своє бажання, відверто кажучи, Сталинський теж міг задовольнити не просто без Криму, а і взагалі ще в тюрмі.
І звідси ну зовсім вже романтичне по-третє. Сталинський не лише хоче Марію: йому потрібна її добровільність… не тільки щоб зламати, він просто хоче мати Марію біля себе. Вона гідна його жінка. Якби він не просто зламав, а приборкав її, змусив Марію захотіти, покохати його – це була б найвища винагорода і психологічна перемога і для нього-чоловіка, і для його амбіцій. Чим важче Сталинський здобував би Марію, тим солодшою винагородою для нього вона б могла стати. Ще й цьому, можливо, він намагається підштовхнути Марію до того, щоб вона стала байдужою до своїх. Сталинський не хоче, щоб хтось, навіть її друзі, хай і лише морально, ставали на заваді його повній владі над Марією. Її душею має володіти він, а не мораль. Сталинський бажає безроздільної влади.
І, як би там не було, з них була би гарна пара.
«Вони як дві кардіограми, і, якби вони ввійшли в резонанс, це було би дуже потужно».
Тому особисто мене, та й інших, засмучує такий передчасний кінець. Куди цікавіше і бажаніше було б, якби Марія таки поїхала зі Сталинським до Криму і це було написано. Бо ж, насправді, штука в тому, що все можна перекрутити так, що це не буде приниженням для Марії.
Вона не права в кінці, почавши жалітися. Марія могла б боротися зі Сталинським його ж зброєю. Дошкульністю, насмішкою, психологією. Вони стали б рівні: якби Марія здалась абсолютно, втратила б особистість, вона стала б нецікава для Сталинського. А от якби вона була поруч, залишившись собою… о, це було б цікаво. І саме так, насмішкувато, це було реально. Бо ж будь-як очевидно: Сталинський не може і не хоче відпустити Марію. І, якби вона згодилась їхати з ним до Криму, вже не Марія була б залежна від Сталинського, а він – від неї. Вже вона б мала над ним владу – може й не людську, але жіночу. І дуже цікаво було б простежити їхнє можливе подальше протистояння. Дуже жаль, що цього не написалось.
читати Марія яскрава. Вона сильна, провокативна, театральна до мозку кісток. А таких завжди дратує одне-єдине: нудьга і нерозважливість інших. Для таких найбільший кайф – дратувати людей одним фактом свого існування. Не для того, щоб принизити або змішати з багнюкою – для того, щоб людина прокинулась. Вона всіма своїми діями намагається розбурхати душевне болото свого оточення. Бо інакше ж – сумно жити, панове. Її крапкові удари ніби ігловколювання: болісні, хоч і не завжди осягнені мозком, і лікують, змушують замислитись. Звісно, Марія – гарний психолог, бо ж знає, куди бити.
І вона – пожиттєва акторка. Нудьга найстрашніше, що може бути. Такі, як вона, самі шукають собі пригод, навіть страждань – лише б не зеленіла застояна вода душі. І таки, на жаль, ніколи не закінчують добре… з самого початку було зрозуміло, що нічого хорошого для Марії чекати не варто. Вона занадто неординарна, щоб довго жити.
Чи не цим, до речі, можна пояснити ну зовсім незрозумілий момент з тим, що Марія, замість того, щоб запискою передати місцезнаходження друкарні, сама приходить до Сталинського? Дещо безглузда думка, так, адже Марія не дурна і не мазохіста. Але, окрім авторського глюку, це єдина можлива версія. Так, в кінці Марія розпускає нюні, але не варто робити з неї жертви – вона сильна, а такі вміють цінувати навіть ворогів. Але, про найцікавіше згодом.
Чому Марія дружить з Ніною, нам не пояснюють. Моя версія – для Марії задоволенням було «витягати» людей з їхніх власних багнюк. З тим же азартом, як Сталинський ламав, Марія намагалась щось вибудувати. Може навіть не тому, що це дорога їй людина, припустімо. А просто «щоб було». Тому що це – змагання і перемога. Зробити людину трохи розважливішою, може. І в Ніні Марія могла або бачити потенціал для розвитку, або, навпаки, клінічний, безнадійний випадок, коли Марії цікаво було кинути цьому виклик, позмагатись з «білим і пухнастим» болотом Ніни.
Ніна ж просто найтиповіша жінка. Вона ж і Івана насправді навряд чи любила – лише трималась за нього. Так, її дратувало, коли Марія лаяла його, але ж хіба Ніна здатна на сильні почуття? Кохання потребує сил.
Марія ж, може, тоді й не кохала його ще. А може і кохала, і тоді їй просто хотілось говорити про нього – хоч щось. Звісно, зізнатись вона не могла, бо ж, мені здається, розбивати їхню сім’ю вона не збиралась – може, із жалю до Ніни, може, іще чомусь.
Хоча, звісно, нічого у Марії з Іваном вийти не могло. Кохання – штука дивна. Могло таке «мезальянсне» кохання статись з Марією. Свого чоловіка вона вочевидь не кохала, тому й зраджувала. Може, хотіла б спровокувати хоч не якесь почуття з його боку. А може, просто справді відчувала щось до того його друга, і плювати хотіла на чоловіка, який, за свідченнями, саме тому пішов на війну. І з Іваном могло б статись те ж саме. Марія бурхлива, потужна, а він слабший від неї. Разом з нею він почувався би ніяково. Або Іван взагалі став би ганчіркою, або, роздратувавшись, він зненавидів би Марію за її переваги.
Я не схильна звинувачувати Івана у слабкості взагалі. Він був революціонер, мужньо тримався на допитах, і, мені здається, мав рівну внутрішню силу, як спокійне море без хвиль. Рівний, великодухий, так. Він може бути незламним, захисником. Але Марії потрібен не захисник і навіть не підзахисний, а рівноцінна людина, такий самий гейзер.
Тому, як не крути, Марія і Сталинський могли б бути ідеальною парою, хоча, логічно при таких обставинах не можна вигадати будь-якого щасливого кінця для цієї пари. Вони однакові, але по різних кінцях барикад. Зіставити, знайти компроміс неможливо, як неможливо й одному з них перейти на інших біг. Занадто вони запеклі й азартні. Обидва.
Сталинський – та ще сволота. Насправді, коли читаєш, так і хочеться придушити цю падлюку. Він не викликає симпатії, але, безперечно, викликає інтерес, і саме тому в деякій мірі «вболіваєш» за його стосунки з Марією. Сталинський підлий, безчесний, абсолютно аморальний і щиро жорстокий, але при цьому він – дійсно геніальний психолог, власник гострого розуму. У сценах допиту він викликає якийсь жах, огиду, перемішані з щирим захватом, захопленням. Сталинський – дуже потужна особистість, рівнозначна Марії. Може, лише, з іншим «полюсом». Плюс і мінус, два магніти – протилежні, але однакові, відмінні лише маленькою вертикальною рисочкою. І притягуються. Вони ніби дві чаші одних терезів.
Складне питання – ставлення Сталинського до Марії. Хтось стверджує, що він лише задовольняв амбіції за її рахунок, і нічого чоловічого в цьому взагалі не було. Але мені здається, наявне все, три аспекти його ставлення, хоч, може, це й ознака перебільшеної моєї романтичності.
По-перше, це амбіції змагання. Люди подібного складу, як Сталинський, люблять змагатися, а для цього, безперечно, потрібен рівний супротивник. Інакше – просто нецікаво. Влади й перемог над слабкими, без сумніву, йому і так вистачає, це нудно, застаріле. У постаті Марії він зустрічає гідного супротивника. Сильна, незламна. Саме таку хочеться зламати, підкорити, приборкати. Це амбіції професійно-жандармські і азартні, «психологічно-бійцівські». Адже Марія насправді гідний супротивник. Якби не її почуття до Івана, Сталинський взагалі міг би не знайти її слабкого місця.
І, взагалі-то, сказане «прямим текстом» на цьому і завершується. Дехто може бути впевнений, що гамуванням амбіцій ставлення Сталинського і вичерпується. Все інше – здогадки, читання між рядками, але, оскільки абсолютна більшість і особисто я притримуємося іншої точки зору, висловлю саме її.
По-друге, Сталинський хоче Марію. Це пристрасть. Вже не людське і не професійне, а суто чоловіче. Марія – приваблива жінка, сильна, красива, і описаний Сталинським кримський сценарій може бути йому цікавий і сам собою, не лише як засіб зламу. Адже, взагалі-то, цього він вже добився, Марія і так в повній від нього залежності і ходить за струночкою.
Може, взагалі, Сталинський не збирався брати Марію до Криму, це були лише провокація? Адже ж вона б жила там за його рахунок. Навіщо Сталинському, людині більш ніж прагматичній, витрачати шалені гроші на Марію, адже він обіцяє їй життя на широку ногу. Самим лише змаганням воль це пояснюється з натяжкою; Марія і так у його владі, він переможець, доламати її можна і без грошових витрат. І своє бажання, відверто кажучи, Сталинський теж міг задовольнити не просто без Криму, а і взагалі ще в тюрмі.
І звідси ну зовсім вже романтичне по-третє. Сталинський не лише хоче Марію: йому потрібна її добровільність… не тільки щоб зламати, він просто хоче мати Марію біля себе. Вона гідна його жінка. Якби він не просто зламав, а приборкав її, змусив Марію захотіти, покохати його – це була б найвища винагорода і психологічна перемога і для нього-чоловіка, і для його амбіцій. Чим важче Сталинський здобував би Марію, тим солодшою винагородою для нього вона б могла стати. Ще й цьому, можливо, він намагається підштовхнути Марію до того, щоб вона стала байдужою до своїх. Сталинський не хоче, щоб хтось, навіть її друзі, хай і лише морально, ставали на заваді його повній владі над Марією. Її душею має володіти він, а не мораль. Сталинський бажає безроздільної влади.
І, як би там не було, з них була би гарна пара.
«Вони як дві кардіограми, і, якби вони ввійшли в резонанс, це було би дуже потужно».
Тому особисто мене, та й інших, засмучує такий передчасний кінець. Куди цікавіше і бажаніше було б, якби Марія таки поїхала зі Сталинським до Криму і це було написано. Бо ж, насправді, штука в тому, що все можна перекрутити так, що це не буде приниженням для Марії.
Вона не права в кінці, почавши жалітися. Марія могла б боротися зі Сталинським його ж зброєю. Дошкульністю, насмішкою, психологією. Вони стали б рівні: якби Марія здалась абсолютно, втратила б особистість, вона стала б нецікава для Сталинського. А от якби вона була поруч, залишившись собою… о, це було б цікаво. І саме так, насмішкувато, це було реально. Бо ж будь-як очевидно: Сталинський не може і не хоче відпустити Марію. І, якби вона згодилась їхати з ним до Криму, вже не Марія була б залежна від Сталинського, а він – від неї. Вже вона б мала над ним владу – може й не людську, але жіночу. І дуже цікаво було б простежити їхнє можливе подальше протистояння. Дуже жаль, що цього не написалось.