багато літер рефлексіїБуквально декілька днів тому я писала про свою блоггерсько-письменницьку звичку подумки «записувати» все хоч якось цікаве, що зі мною відбувається… так от, звичка ця не вбивається нічим. Я звикла до контролю, і мені треба випити дуже багато, щоб його дійсно втратити? Не просто розслабитись, а по-справжньому перестати думати про те, що «не вилий на штани», «обережно», «не треба» - і тільки якщо поряд зі мною є людина, здатна цей контроль здійснювати (а така на моїй практиці є лише одна). Так от. Я можу розслабитись, я можу не мати влади над рухами (координація вимикається першою), емоціями і навіть думками. Але якась частина мене – напевно, те, що дійсно є «я», продовжує спостерігати за тим, що відбувається – і робити нотатки. Вона, як дослідник дикої природи – не може втручатись, але знімає все. Я веселюсь, я відпускаю вудила, а ця частинка нашіптує: запам’ятай дуже чітко цей стан, згодиться потім, запишеш. Я сиджу, скрючившись, у ванній, в тотальній апатії, а частинка ця нотує і це: ось тут ти відчула те-то, а тут подумала про те-то, запам’ятовуй! Вона продовжує писати текст мого життя-особистості, маленьке, майже непомітне в побуті «я», що виступає лише тоді, коли так чи інакше відбувається його розсинхронізація з іншими складовими «особистості». До питання самоаналізу: мені вчора помітили, що, випивши, я стаю більш різкою, якщо мене про щось питають. Я можу веселитись і щиро любити оточення, без проблем спілкуючись з ним, а от, коли щось питають – коли від мене щось треба – дратуюсь. І це сидіння в ванній… якщо це можна трактувати, як перемогу Воно, то, здається, хочу Воно лише того, щоб його (разом зі всім іншим) просто залишили в спокої. Щоб можна було сидіти в темряві і тиші на узбіччі чужого свята, не робити нічого і не думати ні про що. Здається, мені треба таки серйозніше взятись за медитації – це складніший, але все ж таки значно ефективніший і «чистіший» спосіб залишитись у святій пустці в межах власної голови, позбавившись і тиску Суперего, і бажань, та й думок загалом. Хоча стає печально, якщо я зараз в такому стані, що під шарами всього іншого я дійсно не хочу нічого, окрім спокою, відстороненості і недіяння. З іншого боку… іноді мені просто хочеться відпустити себе. Вимкнути це чортове Суперего, хор «мушу» і «треба», хор «я хочу зробити»… вимкнути. Щоб ніхто не шепотів на вухо, що якщо я зараз не займусь тим-то і тим-то, то буду почуватись винною. Що мені треба зробити той-то список речей, інакше – я знову почуватимусь винною. Що я не можу робити того-то і того-то, тому що, знов-таки, почуватимусь винною… Але я не знаю, як це зробити. Суперего не затикається ніяк.