[Колокольчик фарфоровый]

Вчора їду зранку в метро, давка. Я стою, традиційно притулившись до стіни біля самого входу. Справа від мене, спиною дверей – дідусь років шістдесяти п’яти-сімдесяти. Якийсь кашкет, густі сиві вуса над губами. І дивлюсь йому в обличчя, і чомусь ніби настрій навіть піднімається. Є щось надзвичайно світле в цьому обличчі, і відразу згадується той самий образ «типового українця» в найкращому розумінні – саме так в літературі мають виглядати добрі, розуміючі дідусі головних героїнь. І стою, і роздумую – чи то просто вираз обличчя такий, чи то зморшки в кутиках очей, хоча я ніколи і не звертаю уваги не такі речі. Перед моєю станцією натовп починає ворушитись і з’ясовувати, хто виходить, дідусь перемовляється з дівчатами – я не чую через навушники – явно доброзичливо, усміхається мимохіть. На станції виходить, щоб дати пройти, я чую, каже дівчатам – «Доброго здоров’ячка!» - українською, вони усміхаються у відповідь, і він усміхнений. І чомусь так світло на душі стало – хоч ненадовго.

@темы: у Тихому Місті

Comments

[Lileia]