Смотри, произошло явление чая как феномена (с)
Може, ще потім теж щось допишу.
Фотки потім будуть.
про Львів - шматкамиЛьвів з самого початку забрав свою жертву, що вийшла таким собі митом: відійшовши від вокзалу буквально на десять хвилин, я зрозуміла, що залишила у вагоні окуляри. Після нічних лінз зір відновлюється, але падає з динамікою, відомою йому одному, тому ближче до вечора мені без окулярів ніяк. Повернувшись на вокзал, потягу ми вже не знайшли, блукання у темряві (сьома ранку, сонце ще не встало) в пошуках, ем, місця зберігання потягу мене якось не дуже приваблювало. Врешті-решт, після знов-таки блукання вранішнім недільним містом в пошуках відчиненої оптики, ми замовили окуляри на наступний день, а в той я обходилась лінзами. Окуляри у мене тепер майже такі, як і були, але ще на крок ближчі до стилю «мама дяді Фьодора». Проте, я і справді не сильно засмутилась. Для Львова не шкода.
В останній день ввечері просто блукали, і я по десять хвилин стрибала довкола кожного освітленого храму, фотографуючи його так і так. Під час таких стрибків біля одного з них люди почали виходити після служби. Я почувалась дещо незручно, а одна бабуся підійшла і спитала: а ви всередині були? Там дуже красиво. Ви зайдіть обов’язково.
Ми сказали, що були, подякували, а потім зайшли все одно, і я вийшла звідти з широченною усмішкою, тому що ця бабуся стала фінальним акордом, тим самим духом Львова. У них так прийнято, у них таке розуміння – в тому числі релігії. Дурепа з фотоапаратом не уразлива для релігійних почуттів, дурепі з фотоапаратом треба сказати, що вона ще не все бачила. Вони настільки… спокійні якісь, впевнені в своєму, що можуть дозволити собі бути толерантними. І бабця, однолітки якої в інших містах сичать по церквах «чого без хустки», знає, що дурепа з фотоапаратом, як і вона, любить це місто – цей храм.
У Львові дуже приємно бути закоханою у нього дурепою з фотоапаратом.
Різдво у Львові – як показують у фільмах, з вогниками, натовпом людей, який зовсім не дратує, особливим настроєм. Тільки що снігу не було, плюсова температура, морось якась. Здавалось скоріше, що це язичницький новий рік, той самий, де «прилетіла ластівочка».
Ми спеціально нічого не планували, тому більшість часу проходила під девізом «не сбить нас с верного пути, нам по фигу, куда идти».
В перший день від вокзалу йшли ще затемна, я випадково провела нас через обидва університети. Місто в сутінках – як привид. Дивишся на небо, очікуєш, коли посвітлішає, і все не світлішає, а потім раптом вимикаються ліхтарі, блукаєш у сутінках пустельними вулицями, а потім раптом зявляється купа людей – цей момент неможливо вловити. Місто оживає, будинки наливаються кольорами, а кавярні – теплом.
Біля Оперного і на площі Ринок – ряди деревяних будиночків з жовтими гірляндами – різдвяні ярмарки. В них продають сувеніри, неодмінну новорічну мішуру, а ще глінтвейн і гарячий шоколад.
У Львові значно менше сяйва, ніж в Києві, менше гірлянд і прикрас, тому враження більш домашнє. Ввечері на площі Ринок на живому багатті у такому собі автентичному казані щось варили не менш автентичні козаки.
В усіх кав’ярнях, на ярмарках, просто з усіх боків лунали різдвяні і просто «зимові» пісні. Не перерахувати, скільки разів я чула «Щедрик» і «Добрий вечір тобі, пане-господарю…». Ця музика теж стала неодмінною складовою.
Від холоду рятувались здебільшого у «Віденських булочках», які були майже напроти костелу. Там було тепло-жовто. Ми забивались в куточок і сиділи під однією з двох картин – «Сніданок», страшнуватий такий постмодерний «твір», або «Тиха ніч, свята ніч…» - ця пісня (у варіанті Sinead O'Connor), до речі, була лідером мого особистого хітпараду-в-голові – хоча і асоціюється тепер лише с Доктором.
Ще про кавярні: вперше була в «На Лівому березі» і «Будинку легенд». Обидва прекрасні. Ще оновили Жидівську Кнайпу «Під Золотою розою». Меню я там читала і раніше, а от тепер вперше прочитала передмову до меню. Втерла скупу чоловічу сльозу чомусь (і я серйозно), і подумки ледь не присвятила себе налагоджуванню україно-єврейських (християно-іудейських?) стосунків.
В останній день покатались таки на «Чудо-трамвайчику» - а то що, скільки разів були, а на ньому – ніяк. Там теж крутили «Щедрика», а ще з нього все виглядало зовсім інакше.
До речі, зауважте, що Львів вдень і вночі – це теж два майже абсолютно різних місця.
Два з половиною дні шукали книгарню, яку я побачила ще зранку першого, зачиненою, а потім ніяк не могла згадати, де ж бачила. Врешті-решт знайшли, але цей факт приніс більше радості, ніж сама книгарня. Зате біля неї випадково знайшовся зовсім не шуканий пам’ятник Івасюку, який нещодавно відкривав Вакарчук, так що ця знахідка мене теж порадувала.
В одній з церков абсолютно випадково зустріла одногрупницю, про яку я навіть і не знала, що вона у Львові. Це було б смішно саме по собі, якби не те, що саме її я не менш випадково минулого року взимку зустріла в Дніпропетровську. Ну, там ясніше, вона там живе все ж таки, але сам факт… а ще вона, стерво, таки потрапила на «Хвалу Еросу», на відміну від мене.
Сходили в музей сакральної барокової скульптури Пінзеля. Я була трохи упереджена, але несподівано мені сподобалось. Точніше, скоріше не «сподобалось», а «вразило». Скульптури незвичні, але є в них надзвичайні сила і настрій, а ще – динаміка.
Хотіли потрапити в Будинок Учених, в інтер’єрах якого знімалась шахова партія д’Артаньяна і Ришельє. Зясувала вулицю і будинок. Запам’ятала тільки вулицю. В результаті на цю вулицю вийшли вже вище за будинок, прогулялись до її кінця, зайшли зайвий раз в св. Юра, благо, там було всього одне весілля, а не десяток відразу, як зазвичай, намотали декілька кіл, залишились задоволені. Інтер’єр залишився ще на якийсь наступний раз.
Фотки потім будуть.
про Львів - шматкамиЛьвів з самого початку забрав свою жертву, що вийшла таким собі митом: відійшовши від вокзалу буквально на десять хвилин, я зрозуміла, що залишила у вагоні окуляри. Після нічних лінз зір відновлюється, але падає з динамікою, відомою йому одному, тому ближче до вечора мені без окулярів ніяк. Повернувшись на вокзал, потягу ми вже не знайшли, блукання у темряві (сьома ранку, сонце ще не встало) в пошуках, ем, місця зберігання потягу мене якось не дуже приваблювало. Врешті-решт, після знов-таки блукання вранішнім недільним містом в пошуках відчиненої оптики, ми замовили окуляри на наступний день, а в той я обходилась лінзами. Окуляри у мене тепер майже такі, як і були, але ще на крок ближчі до стилю «мама дяді Фьодора». Проте, я і справді не сильно засмутилась. Для Львова не шкода.
В останній день ввечері просто блукали, і я по десять хвилин стрибала довкола кожного освітленого храму, фотографуючи його так і так. Під час таких стрибків біля одного з них люди почали виходити після служби. Я почувалась дещо незручно, а одна бабуся підійшла і спитала: а ви всередині були? Там дуже красиво. Ви зайдіть обов’язково.
Ми сказали, що були, подякували, а потім зайшли все одно, і я вийшла звідти з широченною усмішкою, тому що ця бабуся стала фінальним акордом, тим самим духом Львова. У них так прийнято, у них таке розуміння – в тому числі релігії. Дурепа з фотоапаратом не уразлива для релігійних почуттів, дурепі з фотоапаратом треба сказати, що вона ще не все бачила. Вони настільки… спокійні якісь, впевнені в своєму, що можуть дозволити собі бути толерантними. І бабця, однолітки якої в інших містах сичать по церквах «чого без хустки», знає, що дурепа з фотоапаратом, як і вона, любить це місто – цей храм.
У Львові дуже приємно бути закоханою у нього дурепою з фотоапаратом.
Різдво у Львові – як показують у фільмах, з вогниками, натовпом людей, який зовсім не дратує, особливим настроєм. Тільки що снігу не було, плюсова температура, морось якась. Здавалось скоріше, що це язичницький новий рік, той самий, де «прилетіла ластівочка».
Ми спеціально нічого не планували, тому більшість часу проходила під девізом «не сбить нас с верного пути, нам по фигу, куда идти».
В перший день від вокзалу йшли ще затемна, я випадково провела нас через обидва університети. Місто в сутінках – як привид. Дивишся на небо, очікуєш, коли посвітлішає, і все не світлішає, а потім раптом вимикаються ліхтарі, блукаєш у сутінках пустельними вулицями, а потім раптом зявляється купа людей – цей момент неможливо вловити. Місто оживає, будинки наливаються кольорами, а кавярні – теплом.
Біля Оперного і на площі Ринок – ряди деревяних будиночків з жовтими гірляндами – різдвяні ярмарки. В них продають сувеніри, неодмінну новорічну мішуру, а ще глінтвейн і гарячий шоколад.
У Львові значно менше сяйва, ніж в Києві, менше гірлянд і прикрас, тому враження більш домашнє. Ввечері на площі Ринок на живому багатті у такому собі автентичному казані щось варили не менш автентичні козаки.
В усіх кав’ярнях, на ярмарках, просто з усіх боків лунали різдвяні і просто «зимові» пісні. Не перерахувати, скільки разів я чула «Щедрик» і «Добрий вечір тобі, пане-господарю…». Ця музика теж стала неодмінною складовою.
Від холоду рятувались здебільшого у «Віденських булочках», які були майже напроти костелу. Там було тепло-жовто. Ми забивались в куточок і сиділи під однією з двох картин – «Сніданок», страшнуватий такий постмодерний «твір», або «Тиха ніч, свята ніч…» - ця пісня (у варіанті Sinead O'Connor), до речі, була лідером мого особистого хітпараду-в-голові – хоча і асоціюється тепер лише с Доктором.
Ще про кавярні: вперше була в «На Лівому березі» і «Будинку легенд». Обидва прекрасні. Ще оновили Жидівську Кнайпу «Під Золотою розою». Меню я там читала і раніше, а от тепер вперше прочитала передмову до меню. Втерла скупу чоловічу сльозу чомусь (і я серйозно), і подумки ледь не присвятила себе налагоджуванню україно-єврейських (християно-іудейських?) стосунків.
В останній день покатались таки на «Чудо-трамвайчику» - а то що, скільки разів були, а на ньому – ніяк. Там теж крутили «Щедрика», а ще з нього все виглядало зовсім інакше.
До речі, зауважте, що Львів вдень і вночі – це теж два майже абсолютно різних місця.
Два з половиною дні шукали книгарню, яку я побачила ще зранку першого, зачиненою, а потім ніяк не могла згадати, де ж бачила. Врешті-решт знайшли, але цей факт приніс більше радості, ніж сама книгарня. Зате біля неї випадково знайшовся зовсім не шуканий пам’ятник Івасюку, який нещодавно відкривав Вакарчук, так що ця знахідка мене теж порадувала.
В одній з церков абсолютно випадково зустріла одногрупницю, про яку я навіть і не знала, що вона у Львові. Це було б смішно саме по собі, якби не те, що саме її я не менш випадково минулого року взимку зустріла в Дніпропетровську. Ну, там ясніше, вона там живе все ж таки, але сам факт… а ще вона, стерво, таки потрапила на «Хвалу Еросу», на відміну від мене.
Сходили в музей сакральної барокової скульптури Пінзеля. Я була трохи упереджена, але несподівано мені сподобалось. Точніше, скоріше не «сподобалось», а «вразило». Скульптури незвичні, але є в них надзвичайні сила і настрій, а ще – динаміка.
Хотіли потрапити в Будинок Учених, в інтер’єрах якого знімалась шахова партія д’Артаньяна і Ришельє. Зясувала вулицю і будинок. Запам’ятала тільки вулицю. В результаті на цю вулицю вийшли вже вище за будинок, прогулялись до її кінця, зайшли зайвий раз в св. Юра, благо, там було всього одне весілля, а не десяток відразу, як зазвичай, намотали декілька кіл, залишились задоволені. Інтер’єр залишився ще на якийсь наступний раз.
@темы: у Тихому Місті, and joy is a liquid
-
-
31.12.2011 в 01:45ця пісня (у варіанті Sinead O'Connor), до речі, була лідером мого особистого хітпараду-в-голові – хоча і асоціюється тепер лише с Доктором.
Мій кепський вплив?..
-
-
31.12.2011 в 01:52у мене теж по ньому ломка перманентна. я Київ дуже люблю, але все ж таки... там зовсім особливо.
а чий же ще