Смотри, произошло явление чая как феномена (с)
Одночасно я феміністка і женоненависник – в залежності від того, на що скеровуються мої почуття.
За великим рахунком, я розумію християнську ненависть до плоті, бо вона – особливо для жінки – втілює і зумовлює несвободу. Симона де Бовуар пише, що жінка більше, ніж чоловік, залежить від інтересів роду, отже, її тваринність – її іманентність, нездатність до трансцендентування.
Я феміністка, оскільки вірю, що базові здібності жінки, її таланти й інтелект рівні чоловічим, і мене бісить і здається несправедливим те, що навіть в сучасних суспільствах досі намагаються звести жінку до її репродуктивної функції.
Але найбільше мене злить те, що самі жінки з цим погоджуються. Навіть зараз дуже багато не бачить і не хоче бачити цілі-в-собі. Жінка залишається в своїх Кіндер, Кірхе, Кюхе, навіть якщо вони доповнюються сексуальною свободою, навчанням і роботою. Жінкою все ще володіє її біологія, як “справжнє”, як найвищі цінності приймаються чоловік і діти. Завдяки дітям жінка здійснює це саме трансцендентування – і я не кажу, що вони повністю унеможливлюють його в інших сферах, просто зазвичай, маючи дітей, жінка ці “інші сфери” вважає другорядними, особистість приноситься в жертву інтересам іншого – роду. В кращому випадку жінка хоче створити людську істоту, кращу за себе (ту, що, може, буде здатна побачити ціль-в-собі і її реалізувати; і в іделічно найкращому випадку вона сама при цьому продовжує інше цілепокладання), в гіршому – просто виправдовує своє існування виконанням біологічного призначення.
Мене бісить, коли жінку розглядають лише з огляду на її функції щодо чоловіка і дітей. Бовуар пише про те, що їй не дають розвиватись – тепер, через п’ятдесят років, їй дали цю змогу, але суспільство все ще говорить “бідна, у тебе немає хлопця/чоловіка/дітей”, і – що найгірше – жінка все ще погоджується, що вона “бідна”. Я готова як завгодно відстоювати позицію про рівноправність жінок і чоловіків, але значно більше я буду презирати не тих, хто це заперечує – бо їх можна зрозуміти – а тих жінок, які дають підстави для цього заперечення.
За великим рахунком, я розумію християнську ненависть до плоті, бо вона – особливо для жінки – втілює і зумовлює несвободу. Симона де Бовуар пише, що жінка більше, ніж чоловік, залежить від інтересів роду, отже, її тваринність – її іманентність, нездатність до трансцендентування.
Я феміністка, оскільки вірю, що базові здібності жінки, її таланти й інтелект рівні чоловічим, і мене бісить і здається несправедливим те, що навіть в сучасних суспільствах досі намагаються звести жінку до її репродуктивної функції.
Але найбільше мене злить те, що самі жінки з цим погоджуються. Навіть зараз дуже багато не бачить і не хоче бачити цілі-в-собі. Жінка залишається в своїх Кіндер, Кірхе, Кюхе, навіть якщо вони доповнюються сексуальною свободою, навчанням і роботою. Жінкою все ще володіє її біологія, як “справжнє”, як найвищі цінності приймаються чоловік і діти. Завдяки дітям жінка здійснює це саме трансцендентування – і я не кажу, що вони повністю унеможливлюють його в інших сферах, просто зазвичай, маючи дітей, жінка ці “інші сфери” вважає другорядними, особистість приноситься в жертву інтересам іншого – роду. В кращому випадку жінка хоче створити людську істоту, кращу за себе (ту, що, може, буде здатна побачити ціль-в-собі і її реалізувати; і в іделічно найкращому випадку вона сама при цьому продовжує інше цілепокладання), в гіршому – просто виправдовує своє існування виконанням біологічного призначення.
Мене бісить, коли жінку розглядають лише з огляду на її функції щодо чоловіка і дітей. Бовуар пише про те, що їй не дають розвиватись – тепер, через п’ятдесят років, їй дали цю змогу, але суспільство все ще говорить “бідна, у тебе немає хлопця/чоловіка/дітей”, і – що найгірше – жінка все ще погоджується, що вона “бідна”. Я готова як завгодно відстоювати позицію про рівноправність жінок і чоловіків, але значно більше я буду презирати не тих, хто це заперечує – бо їх можна зрозуміти – а тих жінок, які дають підстави для цього заперечення.