Ліна Костенко - Біла симфоніяБуло нам тоді не до сміху. Ніч підняла завісу — біла симфонія снігу пливла над щоглами лісу. А ліс, як дрейфуюча шхуна, скрипів, у льоди закутий... І хлопець, зворушливо юний, сказав із дорослим смутком: — Ти пісня моя лебедина, останнє моє кохання... В такому віці людина завжди кохає востаннє. Бо то уже справа гідности — життя, бач, як сон, промайнуло. Підлітки для солідности мусять мати минуле. Завіяні снігом вітрила звисали, як біла гичка... Я теж йому щось говорила, і теж, певно, щось трагічне. Було кохання фатальне, майже з драми Ростана... Я тільки сніг пам'ятаю, отой, що давно розтанув. Білу симфонію снігу, шхуну, в льоди закуту... А нам з тобою — до сміху! А нам з тобою не смутно! І добре тобі, і весело на білому світі жити. Ти тільки, як всі воскреслі, не любиш про смерть говорити. І маєш, напевно, рацію. Минуле вмерзає в кригу. І це вже не декорація... Біла симфонія снігу. Стогне завія до рання, зламавши об ліс крило... Ти — моє перше кохання. Останнє уже було.