Смотри, произошло явление чая как феномена (с)
Продовжую читати Ліну Костенко. Жахлива книга, якщо чесно. Просто жахливо. Хроніки подій України початку двохтисячних, пропущених через «Я» героя. Він теж – свого роду Холден Колфілд. І у мене складається враження, що це взагалі найточніший образ української інтелігенції будь-яких часів. Надзвичайно чутливий до фальші, і при тому не здатний практично нічого змінити.
Колись після мого обуреного посту щодо відміни обов’язкового дубляжу фільмів українською не-українці спитали мене – що тут такого страшного. А ось що:
На роботі мене поважають, колектив нічого, спершу дивились скоса - думали, що я націоналіст, - у нас же так, якщо говори українською, то вже й націоналіст. А потім звикли, дехто й сам би вже перейшов, але ж це мало не акт громадянської мужності, як це було за радянських часів, так і тепер.
Це говориться про 2001, але, смішно, з того часу мало що змінилось. Може, в Києві – так, і то не факт. А в дуже багатьох містах так воно і є. Та що там, я можу говорити з власного досвіду: коли я вирішила перейти на українську, це для мене дійсно був акт громадянської мужності, ледь не подвиг. І мене всі з подивом питали, чого це я. Ну хіба можна назвати нормальною країну, де людину питають, чого це вона розмовляє державною, національною мовою?
Декілька рандомних цитат. Перша просто повеселила, інші дуже влучні.
В Англії, кажуть, сидить лорд у благородній сивій перуці, і всі дискусії йдуть через нього. Він амортизує пристрасті і надає інвективам коректної форми.
Наприклад, я кажу: - Ах ти ж гад! Та я тобі морду поб"ю! - А той лорд перекладає: - Такий-то пан зволив віднести такого-то високодостойного пана до класу земноводних і виявив бажання відкоригувати ту частину його тіла, яка не відповідає Божому задуму.
Огидна річ - наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитись від нас.
пересмикнутий нервами інтелект
Юпд: закінчила. Костенко закінчує повість на Помаранчевій революції, а внизу стоять дати 2001-2010. Вона вже знала, що з цього буде, чим все закінчиться. Її останні фрази: От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі. Читач знає, що вона все вже знає, але вона закінчує оптимістично. І це правильно...
У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, затицькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Тепер у людей дисфункція душі.
По-моєму, це треба просто брати девізом:
Починаю розуміти, чому Людовік 14 сказав: «Держава – це я». Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
І нація – це теж я. А якщо в цій нації є анти нація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене – до красивої і шляхетної нації.
Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше.
Ну а це, можна сказати, персонально-могилянське.
На Майдан виходять університети, виходить політехніка.
Студенти Києво-Могилянської академії оголосили акцію "Ми йдемо!" І вони йдуть, пішки з Подолу, під прапором Спудейського братства. У декого на лобі стрічки з написом: "Чиста Україна". Молодь. Вони хочуть чистої України. Вони йдуть до офісів і владних структур, до зашторених міністерств і забріханих телеканалів. Один такий канал закидали макаронними виборами, повертаючи локшину, яку той навішував людям на вуха. Протестують, таврують, звертаються до совісті. Або й вітають і приймають до свого братства. Курсантів, що стали на бік народу. Журналістів, що говорять правду. І викладачі їхні з ними, попереду ректор, сивий, а молодий, чеше по скрижанілих калюжах, тільки білі кросівки миготять. Вони йдуть.
Колись після мого обуреного посту щодо відміни обов’язкового дубляжу фільмів українською не-українці спитали мене – що тут такого страшного. А ось що:
На роботі мене поважають, колектив нічого, спершу дивились скоса - думали, що я націоналіст, - у нас же так, якщо говори українською, то вже й націоналіст. А потім звикли, дехто й сам би вже перейшов, але ж це мало не акт громадянської мужності, як це було за радянських часів, так і тепер.
Це говориться про 2001, але, смішно, з того часу мало що змінилось. Може, в Києві – так, і то не факт. А в дуже багатьох містах так воно і є. Та що там, я можу говорити з власного досвіду: коли я вирішила перейти на українську, це для мене дійсно був акт громадянської мужності, ледь не подвиг. І мене всі з подивом питали, чого це я. Ну хіба можна назвати нормальною країну, де людину питають, чого це вона розмовляє державною, національною мовою?
Декілька рандомних цитат. Перша просто повеселила, інші дуже влучні.
В Англії, кажуть, сидить лорд у благородній сивій перуці, і всі дискусії йдуть через нього. Він амортизує пристрасті і надає інвективам коректної форми.
Наприклад, я кажу: - Ах ти ж гад! Та я тобі морду поб"ю! - А той лорд перекладає: - Такий-то пан зволив віднести такого-то високодостойного пана до класу земноводних і виявив бажання відкоригувати ту частину його тіла, яка не відповідає Божому задуму.
Огидна річ - наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитись від нас.
пересмикнутий нервами інтелект
Юпд: закінчила. Костенко закінчує повість на Помаранчевій революції, а внизу стоять дати 2001-2010. Вона вже знала, що з цього буде, чим все закінчиться. Її останні фрази: От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі. Читач знає, що вона все вже знає, але вона закінчує оптимістично. І це правильно...
У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, затицькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Тепер у людей дисфункція душі.
По-моєму, це треба просто брати девізом:
Починаю розуміти, чому Людовік 14 сказав: «Держава – це я». Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
І нація – це теж я. А якщо в цій нації є анти нація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене – до красивої і шляхетної нації.
Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше.
Ну а це, можна сказати, персонально-могилянське.
На Майдан виходять університети, виходить політехніка.
Студенти Києво-Могилянської академії оголосили акцію "Ми йдемо!" І вони йдуть, пішки з Подолу, під прапором Спудейського братства. У декого на лобі стрічки з написом: "Чиста Україна". Молодь. Вони хочуть чистої України. Вони йдуть до офісів і владних структур, до зашторених міністерств і забріханих телеканалів. Один такий канал закидали макаронними виборами, повертаючи локшину, яку той навішував людям на вуха. Протестують, таврують, звертаються до совісті. Або й вітають і приймають до свого братства. Курсантів, що стали на бік народу. Журналістів, що говорять правду. І викладачі їхні з ними, попереду ректор, сивий, а молодий, чеше по скрижанілих калюжах, тільки білі кросівки миготять. Вони йдуть.
