Черт. Ненавижу делать себе дизайн. Ненавижу. Не-на-ви-жу. Пытаюсь найти себе что-нибудь для фона, но я понятия не имею, чего хочу. Самое худшее, что теперешний диз мне все еще нравится, но уже достал, да, именно так, не столько с эстетической, сколько с моральной точки зрения. На прошлом дневнике мне дизы делала моя экс. Ууу...

@темы: сітьове

---

Хочется пересмотреть что-то из спн, но что - не знаю. Весь сериал сейчас не осилю, 1-4 сезон я достаточно часто пересматривала, а 5... не то чтобы не тянет потому что неинтересно. Просто там все-таки слишком много ангста. Четвертый сезон и то легче смотрится, а из пятого я пересматривала до того только Point of no return из-за "света в конце тоннеля", и не знаю, что же выбрать такого, чтобы не впасть в депрессию. Самое плохое, что этот ангст и заедать-то нечем, ибо в конце все равно полный ангст. Уф.

@темы: Supernatural

---

Спеціально обшукала свій щоденник щодо того, що я писала про Винниченків "Гріх" навесні минулого року, коли ми його читали. Писала всіляке, хоч і не так багато, як треба би, але чомусь не знайшла такого собі твору-рецензії, який я писала тоді для себе. Він містить мої думки "на тему", багато з них є наслідками обговорення тоді на уроках. Перечитавши цю рецензую, я багато чому здивувалась (рік пройшов, як-ніяк), але відтворила хід своїх думок. Так що хай буде і тут.

читати

Марія яскрава. Вона сильна, провокативна, театральна до мозку кісток. А таких завжди дратує одне-єдине: нудьга і нерозважливість інших. Для таких найбільший кайф – дратувати людей одним фактом свого існування. Не для того, щоб принизити або змішати з багнюкою – для того, щоб людина прокинулась. Вона всіма своїми діями намагається розбурхати душевне болото свого оточення. Бо інакше ж – сумно жити, панове. Її крапкові удари ніби ігловколювання: болісні, хоч і не завжди осягнені мозком, і лікують, змушують замислитись. Звісно, Марія – гарний психолог, бо ж знає, куди бити.
І вона – пожиттєва акторка. Нудьга найстрашніше, що може бути. Такі, як вона, самі шукають собі пригод, навіть страждань – лише б не зеленіла застояна вода душі. І таки, на жаль, ніколи не закінчують добре… з самого початку було зрозуміло, що нічого хорошого для Марії чекати не варто. Вона занадто неординарна, щоб довго жити.
Чи не цим, до речі, можна пояснити ну зовсім незрозумілий момент з тим, що Марія, замість того, щоб запискою передати місцезнаходження друкарні, сама приходить до Сталинського? Дещо безглузда думка, так, адже Марія не дурна і не мазохіста. Але, окрім авторського глюку, це єдина можлива версія. Так, в кінці Марія розпускає нюні, але не варто робити з неї жертви – вона сильна, а такі вміють цінувати навіть ворогів. Але, про найцікавіше згодом.
Чому Марія дружить з Ніною, нам не пояснюють. Моя версія – для Марії задоволенням було «витягати» людей з їхніх власних багнюк. З тим же азартом, як Сталинський ламав, Марія намагалась щось вибудувати. Може навіть не тому, що це дорога їй людина, припустімо. А просто «щоб було». Тому що це – змагання і перемога. Зробити людину трохи розважливішою, може. І в Ніні Марія могла або бачити потенціал для розвитку, або, навпаки, клінічний, безнадійний випадок, коли Марії цікаво було кинути цьому виклик, позмагатись з «білим і пухнастим» болотом Ніни.
Ніна ж просто найтиповіша жінка. Вона ж і Івана насправді навряд чи любила – лише трималась за нього. Так, її дратувало, коли Марія лаяла його, але ж хіба Ніна здатна на сильні почуття? Кохання потребує сил.
Марія ж, може, тоді й не кохала його ще. А може і кохала, і тоді їй просто хотілось говорити про нього – хоч щось. Звісно, зізнатись вона не могла, бо ж, мені здається, розбивати їхню сім’ю вона не збиралась – може, із жалю до Ніни, може, іще чомусь.
Хоча, звісно, нічого у Марії з Іваном вийти не могло. Кохання – штука дивна. Могло таке «мезальянсне» кохання статись з Марією. Свого чоловіка вона вочевидь не кохала, тому й зраджувала. Може, хотіла б спровокувати хоч не якесь почуття з його боку. А може, просто справді відчувала щось до того його друга, і плювати хотіла на чоловіка, який, за свідченнями, саме тому пішов на війну. І з Іваном могло б статись те ж саме. Марія бурхлива, потужна, а він слабший від неї. Разом з нею він почувався би ніяково. Або Іван взагалі став би ганчіркою, або, роздратувавшись, він зненавидів би Марію за її переваги.
Я не схильна звинувачувати Івана у слабкості взагалі. Він був революціонер, мужньо тримався на допитах, і, мені здається, мав рівну внутрішню силу, як спокійне море без хвиль. Рівний, великодухий, так. Він може бути незламним, захисником. Але Марії потрібен не захисник і навіть не підзахисний, а рівноцінна людина, такий самий гейзер.
Тому, як не крути, Марія і Сталинський могли б бути ідеальною парою, хоча, логічно при таких обставинах не можна вигадати будь-якого щасливого кінця для цієї пари. Вони однакові, але по різних кінцях барикад. Зіставити, знайти компроміс неможливо, як неможливо й одному з них перейти на інших біг. Занадто вони запеклі й азартні. Обидва.
Сталинський – та ще сволота. Насправді, коли читаєш, так і хочеться придушити цю падлюку. Він не викликає симпатії, але, безперечно, викликає інтерес, і саме тому в деякій мірі «вболіваєш» за його стосунки з Марією. Сталинський підлий, безчесний, абсолютно аморальний і щиро жорстокий, але при цьому він – дійсно геніальний психолог, власник гострого розуму. У сценах допиту він викликає якийсь жах, огиду, перемішані з щирим захватом, захопленням. Сталинський – дуже потужна особистість, рівнозначна Марії. Може, лише, з іншим «полюсом». Плюс і мінус, два магніти – протилежні, але однакові, відмінні лише маленькою вертикальною рисочкою. І притягуються. Вони ніби дві чаші одних терезів.
Складне питання – ставлення Сталинського до Марії. Хтось стверджує, що він лише задовольняв амбіції за її рахунок, і нічого чоловічого в цьому взагалі не було. Але мені здається, наявне все, три аспекти його ставлення, хоч, може, це й ознака перебільшеної моєї романтичності.
По-перше, це амбіції змагання. Люди подібного складу, як Сталинський, люблять змагатися, а для цього, безперечно, потрібен рівний супротивник. Інакше – просто нецікаво. Влади й перемог над слабкими, без сумніву, йому і так вистачає, це нудно, застаріле. У постаті Марії він зустрічає гідного супротивника. Сильна, незламна. Саме таку хочеться зламати, підкорити, приборкати. Це амбіції професійно-жандармські і азартні, «психологічно-бійцівські». Адже Марія насправді гідний супротивник. Якби не її почуття до Івана, Сталинський взагалі міг би не знайти її слабкого місця.
І, взагалі-то, сказане «прямим текстом» на цьому і завершується. Дехто може бути впевнений, що гамуванням амбіцій ставлення Сталинського і вичерпується. Все інше – здогадки, читання між рядками, але, оскільки абсолютна більшість і особисто я притримуємося іншої точки зору, висловлю саме її.
По-друге, Сталинський хоче Марію. Це пристрасть. Вже не людське і не професійне, а суто чоловіче. Марія – приваблива жінка, сильна, красива, і описаний Сталинським кримський сценарій може бути йому цікавий і сам собою, не лише як засіб зламу. Адже, взагалі-то, цього він вже добився, Марія і так в повній від нього залежності і ходить за струночкою.
Може, взагалі, Сталинський не збирався брати Марію до Криму, це були лише провокація? Адже ж вона б жила там за його рахунок. Навіщо Сталинському, людині більш ніж прагматичній, витрачати шалені гроші на Марію, адже він обіцяє їй життя на широку ногу. Самим лише змаганням воль це пояснюється з натяжкою; Марія і так у його владі, він переможець, доламати її можна і без грошових витрат. І своє бажання, відверто кажучи, Сталинський теж міг задовольнити не просто без Криму, а і взагалі ще в тюрмі.
І звідси ну зовсім вже романтичне по-третє. Сталинський не лише хоче Марію: йому потрібна її добровільність… не тільки щоб зламати, він просто хоче мати Марію біля себе. Вона гідна його жінка. Якби він не просто зламав, а приборкав її, змусив Марію захотіти, покохати його – це була б найвища винагорода і психологічна перемога і для нього-чоловіка, і для його амбіцій. Чим важче Сталинський здобував би Марію, тим солодшою винагородою для нього вона б могла стати. Ще й цьому, можливо, він намагається підштовхнути Марію до того, щоб вона стала байдужою до своїх. Сталинський не хоче, щоб хтось, навіть її друзі, хай і лише морально, ставали на заваді його повній владі над Марією. Її душею має володіти він, а не мораль. Сталинський бажає безроздільної влади.
І, як би там не було, з них була би гарна пара.
«Вони як дві кардіограми, і, якби вони ввійшли в резонанс, це було би дуже потужно».
Тому особисто мене, та й інших, засмучує такий передчасний кінець. Куди цікавіше і бажаніше було б, якби Марія таки поїхала зі Сталинським до Криму і це було написано. Бо ж, насправді, штука в тому, що все можна перекрутити так, що це не буде приниженням для Марії.
Вона не права в кінці, почавши жалітися. Марія могла б боротися зі Сталинським його ж зброєю. Дошкульністю, насмішкою, психологією. Вони стали б рівні: якби Марія здалась абсолютно, втратила б особистість, вона стала б нецікава для Сталинського. А от якби вона була поруч, залишившись собою… о, це було б цікаво. І саме так, насмішкувато, це було реально. Бо ж будь-як очевидно: Сталинський не може і не хоче відпустити Марію. І, якби вона згодилась їхати з ним до Криму, вже не Марія була б залежна від Сталинського, а він – від неї. Вже вона б мала над ним владу – може й не людську, але жіночу. І дуже цікаво було б простежити їхнє можливе подальше протистояння. Дуже жаль, що цього не написалось.

@темы: література, Улю! Давайте я вас українізую! (с)

---

Посмотрела сегодня скачанную еще осенью "Загадочную историю Бенджамина Баттона". Фильм, конечно, впечатляющий. Странная история, не утратившая при этом живости, сопереживательности.

@темы: сінематограф

---

Прочитала "Маленькую хозяйку большого дома" Джека Лондона. Мда, конечно, как писатель я могу понять такой финал, он единственно - мифологически - верный, о как читатель -я рыдала в три ручья.

@темы: література

---

Виявляється, український кінематограф ще в 2001 році "оцінив" гомоеротичний підтектс стосунків Мазепи і Петра 1. Не я одна збоченка

@темы: сінематограф

---

А кто-то может поделиться опытом проживания в общаге? Оо

@темы: складновигадане, навчально-виховний процес

---

Ех, і все ж таки як шкода, що Винниченківський "Гріх" такий короткий... і що я навіть фанфіка не можу написати, тому що все одно не вийде так потужно, як треба.

@темы: література

---

Посмотрела сегодня еще "Тот самый Мюнхгаузен" и пересмотрела "Персонаж".
Мюнхгаузен очень понравился, впрочем, от Захарова и Янковского в главной роли я ничего и не ожидала.
А "Персонаж", как ни крути, хорошая история. Чуть-чуть не дотягивает до шедевра, не знаю уж, чем. Но хорошая.

@темы: сінематограф

---

Подивилась я сьогодні «Гріх» 1991 за однойменною п’єсою Володимира Винниченка. Від п’єси там залишили дуже і дуже мало, і це пішло фільму зовсім не на користь. Я залишилась розчарована.
Безперечний плюс – це кастинг. Я десь так всіх і уявляла, хоча більшість було показано дещо старшими, ніж в п’єсі. Богдан Ступка в ролі Сталинського – це повне попадання і зовнішньо, і «темпераментно». Марія, Ніна й Іван теж були хороші, але… це єдиний плюс.
Варто лише сказати, що вони повністю перекроїли сюжет в його основній частині. За цією версією, Марія не зраджувала і взагалі, по суті, не мала ніякого відношення до революціонерів, просто опинилась «не в тому місці». І хоча багато сцен зберегли, як є, це вже ситуації не рятує. Це «Гріх», власне, без гріха, адже зрада Марії заради спасіння Івана була наріжним каменем п’єси. Викинь це – все інше втратить значення. В оригінали стосунки Марії та Сталинського (де факто, основна захоплююча тема) були битвою двох сильних (рівносильних, але різнозаряджених) характерів з присмаком еротики і мозготраху. Тут залишилась хіба що еротика. І хоча сцени Марії і Сталинського «хімічні» і наснажені, вони ніби висять у повітрі. В оригіналі Сталинський – практично переможець, і вся сіль в тому, що він перемагає, «ламає» Марію. А тут у нього немає над нею влади, його запрошення в Крим взялось нізвідки. Весь смак там в тій владі та протидії їй, а влада ця береться через Маріїну зраду. Тут сцени цих двох не мають жодного контексту і обосную. В оригіналі зі своїм запрошенням Сталинський приходить, де факто, на «партійне» зібрання і маскується перед іншим, натяками погрожуючи бомбою і не даючи Марії змогу щось розповісти, тут він банально завітав до неї в гості, і в кінці, виходячи з цього всього, Марії зовсім не було треба накладати на себе руки – вона просто застрілила Сталинського. Короче, фігня якась.

@темы: Улю! Давайте я вас українізую! (с), сінематограф

---

Ну, в общем, айм хом. Вчера простояла в очереди полноценный рабочий день - с 8 до 5 И мне еще повезло, потому как ни Катя, ни Лиза, которые тоже вчера подавали в Киеве, вообще никуда подать и не успели (они, в отличие от меня, подают в несколько).
Приехав к месту действия к восьми (открывается в девять), я была по списку 193. Сначала я впала в уныние, посчитав, что меня в лучшем случае запустят внутрь к пяти. Но потом они начали запускать партиями по 20-50 человек, так что я расслабилась и уже к 12 попала внутрь здания. Там три комнаты: в первой заверяются копии аттестатов/сертификатов, во второй – пишется заявление и мини-сочинение (которое ни на что не влияет, но показывает творческо-аналитические способности и стало полным нежданчиком), в третьей – документы регистрируются на компы.
Я сначала пошла в первую, думала заверить копии для подачи на два факультета (на основной я собиралась отдавать оригиналы). А там сказали, что пакет документов один на все факультеты, о-ла-ла, зря я делала ксерокопии. Я пошла во второй, написала заявление. Сочинение было про Помаранчеву революцию. Три варианта – наиболее запомнившееся вам событие в то время, еще какой-то и ваше теперешнее отношение и как ее оценят с точки зрения истории. Я писала на третий, и было полное ололо, что буквально за несколько дней я читала Забужко на эту же тему. Ноосфера нах. Вышла я оттуда в час и встала в очередь на регистрацию. Очередь тянулась через весь коридор, но я-то, глупая, решила, что еще часик – и я буду свобода. Щас! В этой очереди я отстояла до четырех-полпятого, потом мои документы перепроверили, подписали папку, отсканировали паспорт и фотку и вбили все данные, вплоть до малейших закарлючек, в комп. Соответственно это было не слишком быстро, поэтому я поняла, чего так долго.
Ну а потом мы с папой поели, таки погуляли по Андреевскому, ну и в общем-то уже пора было на поезд.

@темы: навчально-виховний процес

---

Ну что, через час поезд. С Богом.

---

Порозкладала по трьох папках документи до приймальної комісії. Завтра ввечері їду до Києва, "здаватись". Дивне відчуття, як завжди за декілька кроків до здійснення мрії, мети, яка завжди здавалась такою далекою, а тут бац - і все...

@темы: навчально-виховний процес, у Тихому Місті

---

Сьогодні прочитала тієї ж Забужко «Let My People Go». Це книга про Помаранчеву революцію. Більшу частину її складають Забужківські ж статті, інтерв’ю, які вона писала під час тих подій переважно для західних медіа, частина – записи з робочого щоденника, і остання частина – такі собі художні нариси, теж саме, що й попереднє, але втілене в крихку оболонку художності.
Ви знаєте… я здригалась і ледь не плакала, коли читала це. По шкірі пробігав мороз, який буває, коли споглядаєш щось величне – більше за тебе – ніби з вершини гори. І я плакала, бо, хоч в якісь мірі, але я можу пригадати те відчуття… я можу пригадати – і відтворити його для себе, як це – бути однією нацією, як це – мати країну, якою пишаєшся.
Мені тоді було одинадцять. Я до того не цікавилась ніякою політикою – і ніхто з моїх однолітків, певна річ, теж. Я пам’ятаю цей вибух, коли раптом всі прикипали до екранів телевізорів. Коли в моєму класі лише один був за Януковича, а всі інші носили помаранчеві стрічки. Коли ми, діти, говорили про політику – про наш народ! – і в усіх палали очі. Я пам’ятаю мою Ганну Михайлівну, і вже пізніше вона розповідала мені, моя українка, моя Вчителька, який шалений тиск з боку колег довелось витримати тоді їй і ще одній, нашій, помаранчевій вчительці. Я пам’ятаю, як на якісь місяці ми стали українцями. Скільки б мені не було, таке не забувається, таке залишається назавжди… Я здригалась і майже плакала, коли читала. Я була в Києві проїздом під час Помаранчевої – десь о п’ятій ранку, там всі ще спали – і я відшукала напис «Запоріжжя» біля купки палаток.
Я колись обов’язково напишу про це. Обов’язково. А поки, хай будуть тут цитати з «художньої» частини Забужко.

(с) О. Забужко

Тимчасом Густав пропускає ще один знімок, який нічого йому не говорить: вікно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримає помаранчевого чайника, якби збільшити, побачив би – рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно не ходяча, тільки так, із вікна, й годна приєднатися до колони демонстрантів, пам'ятаю, як, ідучи в колоні, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Ба буш ка!», – хтось помітив того чайника, хитливу, підняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вікні, і голови стали масово повертатися в той бік, що там, що таке? – он, он, диви диви! – і я й собі закричав з усіма: «Ба буш ка!», і навів об'єктива, скліпнувши сльозу, – чомусь ніщо так не пробивало мене в ті дні на сльозу, як власне старушки, оті, що вдень і вночі шкандибали на Майдан, ослизаючись на круто спадистих вуличках, несучи в наметове містечко весь свій пропахлий убогою старістю скарб: плетені шалики й шкарпетки зі старих комодів, кілька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, які коменданти приймали від них майже врочисто, либонь теж із клубком у горлі, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах і в під'їхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обідів: люди, не несіть більше хавки, вже не маєм куди дівать!… – дивлячись на цих бабульок, на їхню вперту, мовчазно цупку витривалість, – повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, у натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, – і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! – я вперше по справжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, – так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова – і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі,

Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам'ять – ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам'ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам'ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, – за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», – відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар'єром, чинив так само, як його прапрапрадід запорожець у морському поході, – за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізь часовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, – гуп гуп гуп! гуп гуп гуп! – потім, на змах диригента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гуп гуп гуп! гуп гуп гуп! – ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася – довбиші, – і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б'ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни – тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам'яти, і цей звук впізнавали – всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. 1 таке відбувалося – щокрок. Закон збереження пам'яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Усraina Terra Cossacorum, – раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні.

… чоловіки, що в них ховалися, часом з'являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, – вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках зі шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, …
…але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з'являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіра в чужому лісі, всі вони якось аннігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, – їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? – їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? – і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, – звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, – і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті…
…тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав – стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев'яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі ру камі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагоне, третій день не кормят…», – і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців – все, що мав до пред'явлення в обороні своєї особи…

…– і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заградотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, – і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався як вимкнений, там таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, – коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, …

@темы: література, Улю! Давайте я вас українізую! (с)

---

Досмотрела "Ангела". Мда. Все-таки суперы с этой точкой зрения практичнее, что каждый год имеют окончание и как для конца сезона, и как для конца сериала. Иллирию я не зря так ждала, она хороша. А серия "Девушка под вопросом", которую я так боялась, доставила. В общем, зря я боялась, хотя, если бы не Костыль, смотреть там было бы практически нечего. Уэсли жалко.

@темы: series

---

Проковтнула сьогодні за один день "Тричі мені являлася любов" Р. Горака - про чотирьох жінок Івана Франка, трьох з яких він описав в однойменній поезії і четверту - його дружину.
Раз за разом переконуюсь в тому, що лише нещодавно почало приходити до мене: любов за все життя буває одна-єдина, Абсолют, і неважливо, у скількох людях вона втілена. Ми можемо любити двох, трьох, та хоч три десятки, але, якщо серце вже здатне до любові, то любов буде одна-єдина, і кожна нова людина буде лише призмою, склом, яке фокусуватиме промені цієї єдиної любові в Абсолют. Так кохають великі, хоч не всі так вміють. Таке кохання не залежить на особистості, воно сліпе, воно часто безвідповідне, але лише в ньому є самий сенс буття...
Ольга Рошкевич, перше юнацьке кохання Франка. Він скаже потім, що їхній зв"язок продовжувався десять років. Вони мали одружитись, але перший арешт Франка став тому на заваді. Вона вийшла заміж за іншого, продовжуючи листуватись з Франком. Чоловік все знав, дозволяв їхні зустрічі, вони назвали свого сина Іваном. А Франко бажав їй щастя при тому, що її відповідні побажання сприймав як знущання - як він може покохати когось іншого? Потім Ольгу почало затягувати болото повсякденних справ, і їхнє листування поволі перервалось... вона так і не прийшла проститись з ним перед його смертю, хоча Франко благав про це, а його листи заповіла поховати з собою. Після його смерті вона підтримувала стосунки з іншою Ольгою, його дружиною.
Друга, Юзефа Дзвонковська, "гордая княгиня" - не відповіла на його почуття, не прийняла пропозиції руки і серця. У неї був закоханий увесь їхній таємний польський гурток, вона була «Мовчанням». Красунею, і мало хто знав, що у неї всередині. Лише Франкові зі всіх своїх залицяльників вона розповіла, що хворіє туберкульозом, і тому не хоче і не може кохати когось.
Третя, Целіна Журовська, була… звичайною. Вона не відповіла взаємністю, більш того, вона не розуміла Франка, не розуміла, хто він такий і що значить. Вона не читала його творів – навіть тих, що було присвячено їй – і байдуже, з погордою відповідала на його листи. Потім вона розповіла, що він їй просто не сподобався, бо рудий, а вона любила брюнетів, бо – без жодної перспективи на подальше, майже жебрак… саме про неї писалось «Зів’яле листя», а після смерті Франка вона з Ольгою Хоружинською, його дружиною, часто сиділи разом – за спогадами.
Ольга Франко була киянкою, «з іншої країни». Франко не кохав її, але бачив можливість дружнього співіснування на засадах поваги, спільних цілей і інтересів. Вона стала його «захисником», «інспіраторкою», як згадували їхні діти. Але вони жили в постійних злиднях, і цей шлюб не приніс щастя. Ольга врешті-решт потрапила до психіатричної лікарні, і Франко помирав на самоті. Їй пощастило - і не пощастило - більше за всіх. Вона була другом - але не коханою. Вона була помічницею - але так і не змогла нічого докорінно виправити, не допустити зламу. Вона була поряд.

@темы: література, Іван Франко

---

 Deadly Sins, приветствую, располагайтесь)

@темы: сітьове

---

Флэшмоб от  Spidy

Условия:
1. Запостите фотки 10 мужчин-знаменитостей: тех, кого вы любите сейчас и тех, кого вы когда-либо любили в прошлом.
2. Расскажите о своих чувствах к ним: когда и как вы влюбились, долго ли длился крышеснос и т.д., то есть все то, что вы хотите поведать миру о себе и ваших любимках.
3. Осальте еще пять человек на моб.

Осаливать не буду) И я несколько вольно обошлась с понятием знаменитости, включив сюда и писателей. Но без них список не состоялся бы.

1. Иван Франко

Наш «роман» начался, когда я была в шестом классе. На тот момент я ложно была уверена, что вся программная (и вообще классическая) литература – сплошь сопливая неактуальная бурда. А потом был «Захар Беркут» Франка. Я влюбилась в его главную героиню, Мирославу, настолько неожиданно было мне увидеть у классика (!) сильную, смелую героиню «на равнее» с мужчинами. Через пару лет же в рамках проекта «Великие украинцы» была показана буквально пятнадцатиминутная передача-фильм о Франко, вел ее Вакарчук. С тех пор я влюбилась во Франко по уши, настолько эта передача показала его живо, по-человечески, интересно. Чем больше я читаю о Франко, его собственных вещей – тем больше я люблю, уважаю, боготворю этого человека. Он, без преувеличений, «мое все».

2. Святослав Вакарчук

Честно говоря, не помню, когда начала слушать «Океан Ельзи». Подозреваю, что лет в 11. Долгое время это была лишь музыка, безликая группа. Потом я начала читать интервью Вакарчука, и все больше проникалась к нему уважением. А после той самой передачи о Франко Вакарчук за масштабом личности, национального духа представляется мне такой себе реинкарнацией Франка. Я трижды была на «океановских» концертах, в прошлом году – на встрече Вакарчука со студентами одного из наших вышей, где он рассказывал о себе, отвечал на вопросы (такой себе кон). Я была под огромным впечатлением. Как и предыдущий пункт – чем больше узнаю, чем сильнее люблю. Каждое его минутное появление на экране – чистый восторг.

3. Джонни Депп

Началось все, как водится, с «Пиратов», причем со вторых. Джек Воробей меня очаровал, но самим Деппом я не слишком заинтересовалась, поставив только галочку в мозгу – хороший актер. Год назад посмотрела «Чарли и Шоколадную фабрику», Депп мне так очень понравился, но за что браться дальше – не знала. А потом посмотрела «Джонни Д.» - и Депп покорил меня окочнательно. Не без подсказки Джаны стала планомерно искать его фильмы, и большинство не разочаровали. «Алиса» - конечно, чистый восторг. Фотки, интервью, восторг. Многое еще несмотренное, так что все впереди. Обожаю Деппа как интересного актера, интеллигентного умного человека и безумно красивого мужчину.

4. Александр Абдулов

Все началось, конечно, с «Обыкновенного чуда». Я не так много фильмов с ним видела, я не читала его интервью, не «болела» в полном смысле этого слова. Но мне плакать хотелось, когда он умер, и каждый раз, когда его показывают по телевизору, я замираю, отрываюсь от всех дел и смотрю на него. В нем есть какой-то свет, что-то величественное.

5. Микола Хвильовий

А вот так. Не знаю, почему, но он вызывает у меня огромную симпатию, уважение, чувство «своего» по одним только статьям из учебника. Собственно говоря, мы его учили в начале одиннадцатого класса, его произведения (аж два), которые мы читали, мне очень понравились, но еще больше – сама личность Хвильового, безусловно, выдающегося человека не только в масштабах своей эпохи. И его «душевная раздвоенность», «коммунар и националист» в душе вызывают во мне только еще большую симпатию и сочувствие именно как к личности.

6. Джеймс Марстерс

«Баффи», конечно. Его Костыль – мой безусловный любимец. Но Марстерс для меня – тоже «актер одной роли», хотя его я и не прочь бы увидеть где-то еще и мне искренне жаль, что он не добился успеха в кино. Фанатела я по нему, сколько фанатела по «Баффи» раньше – и вот теперь возобновилось.

7. Дэвид Бореаназ

Тоже «Баффи», но, в отличие от Марстерса, продержался он недолго. Сначала я была бангелом, три с половиной сезона где-то, а потом перешла в стан спаффи, где и пребываю по сей день. Разожравшийся же «бюргерствующий» Ангел разлива одноименного сериала мне совершенно не нравится, и потому Бореаназ как таковой особый интерес вызывать тоже перестал.

8. Хайден Кристенсен

Я углядела его в третьих «Звездных войнах», где он мне очень понравился. Но, как и со многими другими актерами «одной роли», в остальном он меня абсолютно разочаровал. Даже во вторых ЗВ (которые я смотрела после третьих) он мне не понравился даже внешне, а про перегибы игры я уже не говорю. Ничего больше я с ним не видела. Но от Энакина Скайуокера разлива третьего эпизода в его исполнении фанатела очень долго.

9. Данил Страхов

См. несколькими постами ниже про «Бедную Настю». Смотрела ее в детстве, вот недавно ради него пересмотрела. На этом мой интерес, собственно, исчерпывается, но… Страхов просто неипично красив, и я буду рада видеть его где-то еще.

10. Джеи

Именно так, по отдельности я их рассмотреть не могу. Джеи интересны мне в первую очередь Винчестерами, я уже писала как-то, что не питаю особых иллюзий по поводу их карьер, а потому предпочитаю не «сродняться» с ними и не возлагать надежд на то, что когда-нибудь они станут звездами первой величины. Но, не будь их, не было бы Винчестеров, а не будь их дружбы – не было бы такого замечательного, «еще одного великолепного» мифа.

@темы: Іван Франко, сітьове, складновигадане

---

Флэшмоб с "тремя вещами" от  Amphitritia.
Три факта обо мне, известные большинству:
1. Я украинка
2. Я, скажем так, весьма младого возраста
3. Пишу.

Три фразы, которые я говорю чаще всего:
1. А я що, я нічого. (перевод: я тут не при чем, используется как ответ чаще не столько на наезды, как на попытку оправдаться в ответ на мой наезд).
2. Це прикро (оно же – это печально, используется как реакция на какие-то смешные глупые события)
3. Капец. (без комментариев)

Три занятия, которые я люблю:
1. Фотографировать
2. Писать
3. Читать

Три вещи, которые я терпеть не могу:
1. Агрессивная глупость
2. Просто глупость
3. Лицемерие.

Три вещи, которые меня пугают:
1. Собаки (вообще-то у истоков этого – моя фобия перед бешенством)
2. Умереть, не успев сделать того, что считаю для себя нужным
3. Стремянки. Не высота, а именно стремянки.

Три плюса моего характера:
1. Не обижаюсь на пустом месте и не злюсь дольше пяти минут
2. Абсолютно не злопамятная
3. Всегда «вхожу в положение». Впрочем, все три плюса – с точки зрения общественности, а для меня это скорее минусы.

Три минуса моего характера:
1. Мягкотелость
2. Некоммуникабельность (точнее, неумение общаться, если называть вещи своими именами)
3. Консерватизм

Три самые вкусные вещи на свете:
1. Шоколадное мороженое
2. Вареники с малиной
3. Одна из разновидностей пирога тирамису

Три самые невкусные вещи на свете:
1. Печенка
2. Эм… синенькие
3. Хрен и разные острые соусы

Трое известных мужчин, которых я считаю сексуальными:
1. Джонни Депп
2. Святослав Вакарчук
3. Остальные не дотягивают)

Три вещи, в которых я преуспела:
1. Фотография
2. Учеба, видимо
3. В определенной мере – писательство. Хотя все весьма относительно.

Три вещи, которых мне очень не хватает:
1. Веры в себя
2. Таланта
3. Времени

Три вещи, которые подарили мне сильнейшие впечатления:
1. Поездка во Львов
2. «Алисин» фото-перфоманс
3. Поездка в Киев с классом в 10 классе

Три вещи, которые я обожаю:
1. Когда реализуется задуманное
2. Ладно, внимание
3. Если я скажу – Львов?..

@темы: сітьове, складновигадане

---

Мало, мало, мало! Мені незрівнянно мало того, чим я є, порівняно з тим, ким я хочу стати. Я читаю ці книжки і розумію всією своєю сутністю, що ніколи мені не дорівнятись до них - до Франка, до Лесі Українки - і це вбиває мене. Господи, за що така кара, за що ти дав мені стільки амбіцій, які я не можу зреалізувати, за що така гординя - і такі сумніви... неможливість - чи сумніви, я не знаю, час покаже, але це однаково болісно. І я знаю, що мушу працювати, що це може дати, виправити... але я так багато втратила. Я відчуваю, що занадто багато не встигла вже зробити за свої роки, багато, чого могла б, і я не знаю, як мені це наздогнати. Здається, цілого життя не вистачить, а я не вірю, що буду жити довго - та хай і так... хай би мені життя подовше, але я не знаю, скільки шкір мені треба з себе зіпнути, щоб дорівнятись, стати такою, як я хочу, як я бачу себе... інакше я стану одним з тих вічно невдоволених типів, які тільки і можуть, що страждати власною незреалізованістю і труїти через це життя оточенню. Я можу бути скільки завгодно успішною за соціальними мірками, я можу бути талановитою, я можу бути... але я не геній, я не така, як вони. Читаючи цю книгу, я відчуваю це кожним клаптиком своєї сутності - я не така, як вона. Я непорівняно менша... і я не знаю, що мені робити, щоб це виправити. Я не знаю, чи щось допоможе. Сумніваюсь в цьому.

@темы: я сижу у окна, я помыл посуду